Шедевр із запахом живиці й золотого кореня

Голова Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитро Ватаманюк у передмові до унікального видання, своєрідного літературного шедевру — роману Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік», писав:

«...тяжка доля судилася цьому твору і його авторові. З приходом радянської влади Петра Шекерика-Доникового переслідували, перешкоджали писати, вилучали вже написану першу частину роману. І все ж автору вдалося дописати свій найбільший літературний твір. Остання його сторінка датована 20 квітнем 1940 року, а через три тижні його арештували. Після суду невільницька дорога Петра Шекерика-Доникового пролягла до Сибіру, де навіки загубилися сліди вірного сина Гуцульщини.

Дружина Параска усім твердила, що вся література і рукописи чоловіка були вилучені і спалені. Насправді рукопис роману «Дідо Иванчік» вона закопала у землю, декілька разів міняла схованку, і як найціннішу реліквію заповіла дочці Анні берегти до кращих часів. І тільки з утвердженням Української незалежної держави, під час святкування 110-річчя з дня народження Петра Шекерика-Доникового пані Анна вручила товариству «Гуцульщина» рукописи роману «Дідо Иванчік».

Багато зусиль затратила редакція видавництва «Гуцульщина», зокрема родина Ватаманюків, аби опрацювати понищені часом стоси рукописів роману — справді унікального явища в українській літературі. Цей раритет цікавий як пам’ятка народних традицій, ментальності, як своєрідний живий архів гуцульської мови у її красі, образності, величі, грайливості, умінні тримати підтекст, не вип’ячуючи другорядного чи навіть сороміцького. Це щось схоже на скіфську кам’яну бабу, якби вона була не скіфська, а гуцульська і якби вона ожила, то заговорила б мовою героїв Петра Шекерика-Доникового. Тією мовою, яка нині на Гуцульщині занурюється щораз глибше у пласти історії, оскільки зверху стелиться новий пласт — мови, часткового видозмінення традицій. Нічого тут не вдієш — мова — живий організм, вона змінюється разом зі світом.

Тому те, що зробило Всеукраїнське товариство «Гуцульщина» і колектив, причетний до появи на світ цього видання, важко переоцінити. Це не просто праця, це натхненний труд, який, віримо, поцінують покоління. Як для пересічного галичанина, який послуговується постулатами літературної, а також широковживаної мови, то читати твір «Дідо Иванчік» спочатку досить нелегко. Але згодом, коли мозок звикне до мови старовини, око почне фіксувати красу стилю, образність, а серце — поглинати отой ледь відчутний для ніздрі запах — запах минувшини, в якому свіжість живиці, крутість і терпкість дубової кори, а ще солодкаво-трояндна п’янкість золотого кореня — карпатського женьшеню. Так пахне історія — запахом дерев, дощів, сліз, крові.

Це перша спроба «Галичини» подати читачеві кілька сторінок тексту з цього роману. Наступна публікація — до свята Василія. Цікаво було б почути нам про твої, дорогий читачу, враження.

Гуцульський Святий вечір
Уривки з роману Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік»

Тот чєпелик, шо дідо йиго завжде носив при собі коло ременя на остушці, зсилений разом из громовов трісков й гадєчьов пацирков, походив вид головного мальфаря Олексія из Плоскої, у дарунку для діда йиго виклепав из вістря коси досвіта на Свєтий вечєр у ватернику Олексій, голий, так дехіро, шо при тій роботі ни чюв нічієго голосу. Йиго уживав дідо при видбираню води з головиц до видгашування ватри, до робленя обертину й до спираня граду у літі та до запрошуваня на Свєтий вечєр до тайної вечєрі градового білого царя — водєного чьорнокнижника.

На Свєтий вечєр стеріг дідо тот чєпелик, єк око у голові, аби дес йиго зчєзник ни форнув у него.

Уже вид вечєра, перед Свєтим вечєром, дідо ні до кого й словом ни хотів заговорити. Цілий день ходив, єк німий, аж до тайної вечєрі.

Вуйко зо мнов понадвірю вид самого ранку гудував маржину сільов, сінов й стелив колешнями та хлівами соломи, худоба тої ночі спала на мнєкім й чістим. Аби ни проклинала разду, шо нев ни дбаєт навіть на такий день, єк Свєтий вечєр.

Сіно й солому носив вуйко навилками, бо на Свєтий вечєр позапрєтували вни з-перед ичь усі петельки, аби уліті ни видіти фиси. Баба з вуйнов вид досвіта пекли хліб та варили варю на свєту вечєрю з усіх тих писних страв, шо їх си їст у божки на року.

Для діда мусіло бути на вечєр зварено дванайціть гатунків страви задлі градового царя.

Баба, єк клала перший хліб у пічь рано, то дідо на тот хліб наклав тілько вугликів букової грани, кілько мислив навесні сієти гатунків сюбини й садити городнини. Витак коло печі пантрав цілий чєс, єк тоти вуглики на тім хлібу гасли. Котрий вуглик спопелів до тла, то на тот ратунок збіжя ци городнини того року мала бути урожя. А котрий вуглик ни попелів, лиш так обгас, то на тот ратунок дідо ворожив, шо урожаю ни будет.

Єк витєгла баба тот хліб из печі, то дідо перед застівного викна коло лавиці на колінках виговорив над тим хлібом тристо раз «Вірую», и то ни виддихаючі — одним штихом. «Вірую» він говорив, бо тов молитвов так само мож уліті сперти град, єк си її тепер виговорит тристо раз, так єк зговорив її він.

Тої днини перед заходом сонця він ни ходив у толоку видберати воду з дев’єтьох головиц до видгашуваня ватри, бо ни смів лишєти саму хату. Він ждав коло неї, доків ни засвєтит сонце.

Тої днини разом из заходом сонця уся маржина була покутана й позагонювана, а ми оба з вуйком по заході сонця були у хаті без роботи. Єк лиш на небі показаласи першя зерниця, то дідо набрав у велику дерев’єну миску потрошки кождої варі, разом їх було дванаціть страв. На то поклав изверхє тот хліб, шо йиго першеге клала баба, з тими вугликами про урожу сюбини й городнини у пічь. Переирстив він руков тоту страву й пишов з нев надвір. Обійшов на зістріть сонця до трьох раз наокола хати з тайнов вечєрев, ватров й ладаном та чєпеликом у руці. Ціле своє домівство застеріг вогнем. Зробив обертин против ничістої сили й усєкого злого насланя вид себе й свого дому. Поклав оборону вид свого обійстя на цілий рік. Тогди вернувси у хату, аби разом з усіма засісти до тайної вечєрі так, єк то Бог приказав робити. Поклав тайну вечєрю з тов мисков серед стола на скатерть, шо нев була прикрита отава на столу. Каганец з ладаном поклав пид стів, аби цілий вечєр обкурював хату. Витак перев’єзав кінсков вуздов стів. Поклав пид стів ціле кінське сідло й єрем вид волів та сокиру й серп, заткнений у єчмінний сніп.

Баба поклала на стів колачь, хліб кислий, на него два колачі плетені, з пшеничної разової муки, й гуску соли, а збоку — велику лоєну свічьку. Витак наклала на стів усу вечєрю, прилагожену того вечєра до їди так, аби витак, єк сєдетси до вечєрі, ни вставати вид стола аж до по вечєри.

Баба унесла нам пролюдне фантє у хату. Ми си усі перебрали. Завсідне фантє баба сховала, аби ни заважєло. Вуйко пишов й обзамикав брами, аби д’нам пидчєс вечєрі ніхто з чюжих ни увійшов у хату, бо то си ни годит переривати свєту вечєрю. Витак ми всі повклєкали наколінки й помолилиси потихоньки Богу так, єк хто хотів й умів.

Дідо перший зайшов за сонцем за стів. Пид образами, на задній лавици продув собі місце, аби ни присів йку душу, шо прийшла того вечєра з того світа д’нам до свєтої вечєрі. Він сів у чьолі стола.

Він из-за стола поважним голосом запрошєв усіх до свєтої вечєрі: «Прошу вас усіх живих, що єсте у моїм домі, й прошу усіх добрих духів з цілого світа й усі душечьки з цего місця, шо є на тім світі, шобесте усі були ласкаві засісти зо мнов разом до цеї свєтої вечєрі».

Я сів коло діда. Вуйна коло мене. Вуйко коло вуйни, а баба з краю стола сіла.

Дідо брав кождої страви потрошки в лижку й перший раз метав тої страви назадь себе на стіну й стелину. Давав її їсти наперед тим душам, шо прийшли д’нам до вечєрі, аби й уни разом з нами вечєрали усеї страви, шо була злагожена на тот вечєр. Ми вечєрали страву за стравов. Мині найліпше смакувала пшениця з маком й медом, бо фист солодка була. Вечєрю ми закінчєли липовов гарбатов з медом.
Петро Шекерик-Доників

Джерело: Галичина
Обговорити на форумі