Дива не сталось: Крим – це Україна!

Є щось знакове в тому, що півострів завжди був більше символом, ніж просто місцем. 1954 року Микита Хрущов передавав його Україні, зокрема, в честь трьохсотріччя Переяславської ради. А за шість десятиліть анексія Криму поставила крапку в розмовах про єдність двох держав. Чимось нагадує розділ майна під час важкого й болісного розлучення.

Поки Крим жив під українським прапором, зберігався якийсь символічний простір "спільного": мовляв, ми братські і близькі, у вас в гаражі наш Чорноморський флот стоїть. А тепер цього спільного більше немає. Втім, в Україні шукати ці самі точки перетину з Росією ніхто особливо не має наміру. А ось про мотиви тих, хто в Криму чекав триколорів, цілком має сенс замислитись. Хоча б для того, щоб не жити у просторі міфів.

"На материку" сьогодні нерідко звинувачують прорадянських кримчан у зраді. А вони, в свою чергу, здивовано знизують у відповідь плечами. Вони від початку не сприймали для себе цінність української держави – вони були згодні на неї лише за умов, що Україна існує в форматі УРСР. Вони відчували Крим як якір, який утримує колишню радянську республіку біля російського пірсу. Коли Україна від пірсу відчалила, якір залишився на березі. Хіба якір може дорікати собі в тому, що він тримає корабель на місці? Навпаки, це його завдання.

І немає особливого протиріччя в тому, що в грудні 1991-го 54% кримчан проголосували за незалежність України. Багато в чому, свою роль зіграла популярна ідея про те, що якщо багата країна скине з себе ярмо у вигляді країн Центральної Азії, то життя покращиться. Але соціально-економічного дива не сталось. І вся криза пострадянських років у свідомості прорадянських кримчан пов’язується саме зі здобуттям незалежності.

У цьому теж була девіантність свідомості. Тому що криза була породженням неефективності радянської економіки, її принципової неконкурентоспроможності в нових умовах. Той факт, що аналогічні процеси йшли на всьому пострадянському просторі – тому доказ. Але замість того, щоб вдивлятись у реальність, прорадянські кримчани воліли звинувачувати в усьому Київ. Одночасно, кримська оборонна свідомість не була розрахована на жодний експорт – лише на самозбереження. Звідси – популярна фраза про те, що "за Перекопом для нас землі немає".

Але при цьому в півострова у його прагненні до комфорту є абсолютно казкова мрія про "щуку", яка буде за нього вирішувати. Навіть коли Янукович мав намір підписати Угоду про асоціацію з ЄС, на півострові не виникло жодного російського майдану з російським порядком. Можливо, тому що будь-який протест – це жертвування чимось, вихід із зони комфорту. Носії ж кримського прорадянського самовідчуття звикли вважати, що "владі видніше". Виникало протиріччя між двома позиціями: "ми в Європу не хочемо" і "владі краще знати". Перемогла друга, зокрема й тому, що вона не вимагала персональної активності.

До речі, багато в чому саме від аналогічного запиту на "стабільність" вибудовувались кримські очікування часів захоплення півострова Росією. Спочатку – коли тільки озброєні люди з’явились на вулицях Криму – був період напруженого мовчання і прихованої реакції з серії "Ви з глузду з’їхали? Ми війни не хочемо". А пізніше, коли стало зрозуміло, що війна в двері не стукає, що снаряди не літають і сценарій щодо безкровної зміни прапорів можливий – емоції змінились. І якщо наприкінці лютого збереження українського громадянства сприймалось більшістю кримчан як гарантія "непролитої крові", то вже до середини березня перехід у Росію сприймався значною кількістю кримських обивателів як гарантія "мирного результату".

Але у всього сказаного є і ще один висновок. "Бажання України" для якоїсь частини кримчан цілком може знову стати актуальним. По-перше, якщо сучасна Росія налякає Крим більше, ніж взимку 2013-го кримчани злякались України. По-друге, якщо стандартом "золотого століття" замість радянських 70-х стануть українські "нульові". Але самі собою ці настрої означатимуть не так вже й багато – вони можуть вплинути на швидкість вбудовування півострова в українську державу, але самі собою не призведуть до постановки такого запитання. Поставити запитання таким чином здатен лише Кремль.

А ось звичне самовідчуття "владі видніше" цілком може стати тим фактором, який змусить кримчан погодитися з будь-яким рішенням Москви.