"Коломийські представлення". День другий. Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя. Фото-звіт та висновки експертів

"Я сиділа і мало не плакала, тому що я згадала себе малою, коли виходила на сцену театру Заньковецької у таких виставах як: "Невольник" за Шевченком, "Ой не ходи Грицю та й на вечорниці" за Старицьким, "Циганка Аза". Там було головним слово. Колись один з корифеїв сказав, що слово - це ввічливість по відношенню до глядача. Він має чути. На виставі "Мартин Боруля" ми чули вимовлене слово, його звукоряд. Прекрасний актор, який грає роль Мартина Борулі та інші актори. Вистава живе понад сорок років. Вистави так довго не живуть. Вони живуть лише довго, коли мають літературний матеріал, який безперечний і безумовний на театральному кону, але і коли актори вірять у те, що вони роблять. Я співпереживала за них як за людей від театру. Вони для мене грали відсторонено від образів. Вони грали те, як вони розуміють життя, яке було колись до них. Вони його проживали. Я вітаю своїх колег.

Бориса Прокоповича - режисера цієї вистави я знала особисто. Це була людина дуже неспокійна і гарна зовні, яка рано пішла від нас… Я у цій виставі згадувала і споминала…

Знову і знову кажу: театр - це дивовижна сила енергії."

"Вистава-довгожитель - це дуже цікаве явище у театрі, бо як ми знаємо, що сценічний твір - це, наче малюнок на піску. Від нього не залишається матеріального обрису, але залишається пам’ять. Дуже добре, що театр зберіг цю театральну реліквію для їхнього колективу.

Ця вистава стала бенефісом Ю. Попова. Якщо він грає цю роль протягом 42 років, то він вже докопався до таких глибин! Він і роль вросли одне в одного. Йому пощастило, це зіркова роль. Він на високому рівні її виконує, з цікавими нюансами, з цікавими розробками. Виконавець головної ролі являє собою приклад глибокої психологічної гри.

Незважаючи на те, що вистава має такий поважний вік, вона - жива. Можна змиритися з тим, що вона живе у стилістиці 50-их років минулого століття. Це, звісно, за сценічною формою, за способом психологічної гри несучасний театр яким ми вже звикли його сьогодні бачити.

Можна подякувати Карпенку-Карому, що він написав такий твір навіки, бо вслухаючись у текст, який ми слухали сто років тому у театрі корифеїв, я ловлю себе на думці, що він сучасний. Можна його проектувати на наш час і на наші проблеми."

"Ця вистава - це класика, театральна спадщина. Актор, як мені сказали, вже сорок років грає Мартина, це театральне досягнення і це залишиться в історії. Але... якщо говорити про виставу, то не можна музейний експонат робити з вистави. Я гадаю, що театр це не музей, який би він не був академічний, чи не академічний. Рух, який є в театральному мистецтві, він завжди повинен відповідати сьогоденню. Текст сам по собі - геніальний. Але це не радіо-вистава, не музейна вистава. Я розумію, що є етика керівництва Полтавського театру утримати актора саме цього і хай він грає ще 100 років... Це правда. Але якщо ми говоримо про мистецтво театру, мені здається, що все таки треба переглядати.Потрібні інші умови, треба рухатись вперед. Я бачив багато вистав "Мартин Боруля". Повинно бути цікавіше і динамічніше. І не можна просто "хатка зліва, хатка справа"... А текст - геніальний!"

"Коли виставі 40 років, то є два погляди на виставу. Чи треба робити музей з театру чи ні? Мені здається, що можна поєднати. Є позитив і негатив. Є нове покоління, яке не знало того театру, який знали ми - театр 60-х, а може і 50-х років. І чи варто тримати живою виставу в такій стилістиці? Якщо хороша вистава, то в цьому є сенс. І ви бачили і чули чудові відгуки глядачів. Ми маємо на це зважати. Ми, критики, можемо говорити все що завгодно, але ми специфічні глядачі. Вистава робиться і існує не для нас(критиків), взагалі театр існує не для нас. Ми при театрі, так би мовити. Тому, якщо вистава так добре сприймається глядачем, то ми немаємо етичного права говорити, що не треба таке робити. Але..., я думаю, що поєднати ці плюси обох підходів можна такм чином: тримати такою якою вона є і робити інший варіант - сучасний. Щоб вистава йшла і як музейна і сучасний її варіант з іншими акторами, у цьому ж театрі. Вистава довга, якщо б глядачеві вона не подобалася, то глядач пішов би з вистави, а він не пішов. І, ми (критики), повинні пам’ятати, що головне це глядач. Я вам відверто скажу, а мені сподобалось! Мені було цікаво!"