Сурми на Майдані

Віталій Данилюк із села Зелене Верховинського району поїхав до Києва з двома іконами та великим колядницьким рогом. Один образ оберігав Майдан у капличці біля стели, а інший чоловік постійно носив з собою.

 

Треба людям помогти

З вагонів потяга Київ-Івано-Франківськ спускаються пасажири. Чи не у кожного прикріплена жовто-блакитна стрічка на куртці, сумці, валізі. У людей радісні обличчя. З-поміж усіх вирізняється невисокий чоловік з відчутною втомою на обличчі. У нього шапка з тризубом і великий гуцульський ріжок у руках. Це - Віталій Данилюк із села Зелене Верховинського району. Він приїхав додому.

Вперше у Київ чоловік подався 23 січня. Додому приїздив кілька разів, але на один-два дні та знову вертався у столицю. Каже, першого разу з дому просто втік. "Я маю на ринку торгову точку, то сказав дружині, що їду в Заболотів по товар, а сам поїхав на Київ, - розповідає Віталій. - Рано вона приїхала на базар, а там записка - що їду на Майдан, бо бачу, треба помогти людям. Не хочу жити в такій країні. Хочу, аби вона та моя дитина жили у кращій державі".

У Києві Віталій записався у Першу сотню. Каже, ходили пікетами під суди, прокуратуру, інші установи.

 

Сам би заплатив

А перший бій для Віталія був у Маріїнському парку. Каже, то і боєм не назвеш, бо у "беркутів" світло-шумові гранати, зброя, а в людей - лиш кийки та бруківка. Навіть "коктейлів молотова" тоді не було.

"Там почалася серйозна бійка, - пригадує Данилюк. - Тітушки й "Беркут" били всіх. На землі лежав чоловік, весь закривавлений, я думав дотягти його до швидкої. Попробував пульс - нема. Схилився над ним, аби закрити очі. У той момент хтось вдарив мене по голові. Я знепритомнів. Отямився у полоні. Нас сиділо таких 30 чоловік. "Беркути" перевіряли наші документи, питалися, скільки нам платять. Я кажу, чоловіче, я б тобі сам заплатив, лиш би ти напоумився. Ще й за це дістав".

Крім того, у Віталія хотіли зірвати обручку, а ще - простеньку білу вервечку, намотану на руку. Каже, били дубинкою, аби відпустив, набряк від того є й досі. Серед полонених був священик, який почав кричати, що вервечка, то не ніж і не граната. Тоді відчепилися.

А з полону Данилюка просто таки вирвав комендант Майдану Андрій Парубій, який прийшов якраз тоді, коли їх садили в автозаки. Відбив. Врятованих полонених відвезли до Верховної Ради, а звідти один із депутатів вуличками вивів їх на Майдан.

"Я ще дорогою його підколов, мовляв, ніколи в житті не думав, що депутат колись мені поможе", - сміється Данилюк.

 

"Брат, молись за нас"

У Будинку профспілок Віталію зашили голову. Наклали вісім швів. І зараз видно велику рану, замащену зеленкою. Своєї сотні чоловік не знайшов, не міг видзвонити, пішов проситися до козаків.

"Я в них на Майдані був за днювального, - говорить Данилюк. - Медикаменти передавав, піротехніку біля мене залишали. У них також зброї не було, а відбивалися лише феєрверками. Отак береш його на плече, як базуку, запалюєш і стріляєш. Воно ніби й не ранило тих "беркутів", але глушило".

Стояв Віталій на Майдані якраз вночі 18-19 лютого. Каже, що то було страшне. Будинок профспілок палав.

"Вночі щось мені підказало - йди та забери ікону з каплички біля стели, яку я привіз з дому, -пригадує Віталій Данилюк. - Образ Пресвятої Богородиці з сільської каплички дав мій односелець Василь Янушевський. Сказав, що вона була всюди по монастирях і стане нам за оберіг. Я лишив її у кап­личці, бо там постійно молитви і там вона дужче потрібна. Але тоді вночі заб­рав образ і вишитий рушник. Потім ще забіг у Верховинську палатку за колядницьким рогом. Ним зазвичай сурмлять на Різдво, а ще колись брали на полонину та й у війну. Тож я сурмив на Майдані".

З дому Віталій мав іще одну ікону, яку постійно носив з собою. На Майдані зі сцени часто лунали молитви, а як була можливість, то чоловік прос­то діставав образ і молився.

"Одного разу це побачив якийсь чоловік, - згадує Данилюк. - Підійшов до мене, обняв, розплакався і каже російською: "Брат, молись за нас, за Донецк, мы так больше жить не хотим". Мені так стало тяжко, собі подумав - задля таких людей, задля наших братів, я звідси не вступлюся".

Віталій показує той круглий дерев’яний образ. Притискає його до грудей. Каже, що повезе додому й поставить на почесне місце, аби й далі оберігав усю його родину. Про те, що робитиме далі, говорить коротко та чітко:

"Тепер треба будувати Україну - зі свого села, зі свого подвір’я. Такі мої плани. Треба дбати про екологію, заборонити мисливство у Карпатах, заборонити масову вирубку лісу. Якщо й будуть відведені якісь лісосіки, то щоб воно оброблялося лише в нашому регіоні, а не вивозилося. Треба повністю поміняти лісників, суддів, прокурорів. Як треба буде ще їхати на Київ, то я поїду".