Коломийщина: День газети "Вільний голос" в установі №41

Територія Коломийської виправної колонії №41, що в Товмачику (начальник — Ярослав Бойко), ділиться на чотири дільниці. У карантинній (діагностики і розподілу) новачки перебувають не менше ніж 14 днів, поки фахівці складають повну характеристику особистості кожного новоприбулого. Наступні — дільниці ресоціалізації та посиленого контролю і, нарешті, нововведення — дільниця соціальної реабілітації, власне інтересом до якої і зумовлений наш візит в установу.

Дільниця створена п’ять років тому, коли було уведено в дію новий кримінально-виконавчий кодекс, згідно з яким у колоніях середнього рівня безпеки впроваджувалися дільниці соціальної реабілітації з метою швидшої адаптації засуджених до життя на волі. Щоб скористатися правом перебування тут, засуджений має відбути більшу частину терміну, заслужити позитивну характеристику, добросовісно працюючи, навчаючись, беручи активну участь у громадському житті установи.

Перша відмітна ознака цієї дільниці — це те, що вона окремішньо через дорогу (трасу). Тут колись розташовувалась лісобіржа. Невеликі конторські приміщення відповідно переобладнали для нових поселенців.

Спершу здається, що ми просто переходимо через заводську прохідну — з довгого, вузького коридорчика потрапляємо у внутрішній дворик, вимощений гравієм. Тут є альтанка, у кутку, на линвах, сушиться білизна, на подвір’ї невеличкі клумби. Усередині приміщення нагадує гуртожиток чи, може, солдатську казарму: ліжка двоярусні — по чотири в кімнаті.

— Зараз тут дванадцять поселенців, а розраховано приміщення на двадцять чотирьох, — розповідає начальник дільниці Василь Мочернюк, який і проводить з нами екскурсію.

Постіль біленька, акуратно заправлена. На вікнах — штори, на стінах — картинки, квіти. Особливі зручності у кімнаті для побачень — це блок із кухні і спальні. (Засуджені на цій дільниці мають право на довготермінові побачення — один раз у місяць до трьох діб і короткотермінові — щодня у вільний від роботи час). Отож, є тут і м’які крісла, диван, телевізор. Решта засуджених можуть подивитись телевізор в окремій кімнаті, що править і за навчальний клас, і за бібліотеку. На стелажах — майже 300 книжок. Окремо — кухня, де великий стіл, газова плита, два холодильники, шафки — у кожного окремо.

— Тут вони варять собі їсти, — далі знайомить нас з господаркою Василь Мочернюк. — Готують або кожен зокрема, або кооперуються. Хлопці із Закарпаття такий борщ варили, що я зроду такого не куштував, — прихвалює.

А ще хлопці тут миються у душі щодня, тоді як для решти в установі банний день раз у тиждень.

Розпорядок дня тут такий, як і в колонії, — підйом о шостій ранку, з восьмої — робота на об’єктах, після 18.00 — особистий час. У неділю дозволяється поспати на годину пізніше. Виходити за межі дільниці можна тільки у супроводі. Але навіть і до сільської крамниці. Як оце засуджений Ігор, який щойно повернувся із магазину, куди ходив у супроводі молодшого інспектора Миколи Бойка. Купив собі шматочок ковбаси на сніданок. Ув’язнені мають тут право тримати при собі гроші.

Повагавшись, Ігор все ж пристає до розмови:

— Тут навіть дихається інакше, — каже. — І є можливість бачити нові обличчя, — чоловік підхоплює на руки руде кошеня, яке ластиться йому до ніг і переводить розмову на пухнастика. — Ледве відмили і відчесали його від будяків. Хтось викинув бідолаху, а тепер у приблуди з’явився дім і любов, а це в житті — найголовніше.

Ігор на дільниці уже місяць. Заслужив це право сумлінністю і активною участю у громадському житті — талант до музики і тут згодився: організував в установі духовий оркестр, сам грав на клавішах. Сюди перевели, коли знайшов собі заміну. До Ігоря приїжджає дружина, у сім’ї є дитинка... А до закінчення терміну ув’язнення йому залишилося ще два роки (сів за вбивство). Отож, головне для нього — витримати цей час, не схибити, не зірватись, бо назад на дільницю соціальної реабілітації, якщо проштрафиться, уже не повернеться. Такий шанс засудженим випадає лише раз. На жаль, не кожний, хто сюди потрапляє, користається ним. Усе-таки до спокус ближче і доступніше, особливо, коли ув’язнені працюють за межами дільниці. Перший крок на волю п’янить і в прямому, і в переносному значенні, хоча з цим тут дуже суворо.

Про взаємостосунки тутешніх чоловіків з жінками можна написати не одну новелу. Вони знайомляться через оголошення в газетах, листуються, зустрічаються, одружуються. Торік відсвяткували сорок весіль. Жінок не спиняє те, що за плечима їхніх обранців судимість, довгий термін покарання. Не зважаючи на їхнє минуле, вони готові будувати з ними своє майбутнє, вірять, покладаються. За кимось услід із рідних місць приїхала кохана, тут винайняла помешкання. Один із засуджених познайомився з місцевою жінкою, одружився, отримав умовно-дострокове, тепер живуть разом. Та не всі історії, на жаль, закінчуються щасливо. Ще один із колоністів, якого перевели на дільницю, 31 липня одружився, а вже восьмого серпня його перевели назад, до всіх. Вагітна дружина у розпачі, але що вдієш, коли довір’я не виправдав.

Дільниця соціальної реабілітації — це перший крок до омріяної волі. Тут справді є про що писати, причому, позитивно. Засудженим створено всі умови, щоби вони адаптувалися до змін, які чекають на них після звільнення. Бо як не як, а тривале життя в обмеженому просторі, коли не треба перейматися насущними проблемами — їжею, одягом, притулком; щодня бачити одні й ті ж обличчя — в чорних робах чи зелених уніформах, жорсткий розпорядок дня — накладають свій відбиток на психіку людини. А тут, на дільниці, і легше дихається, і вільніше живеться. Та борони, Боже, кожного пізнати таке порівняння...

Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі