Недарма побутує відомий вислів про “село без сільради”, що характеризує певну неорганізованість громади. Зробивши поправку на сьогодення, цілком оправдано можна додати: “…і без своєї церкви”.

Ще донедавна приміська Котиківка належала до Городенки, перебуваючи, одначе, в ролі пасинка, й місцева громада була дещо розрізненою. Воно й зрозуміло: багато її мешканців трудилися, так би мовити, “в місті” , а до мікрорайону новобудов переселилося чимало вчорашніх міських мешканців, які там отримали земельні частки з “планами”. Втім, не може істотно відділити громади невеличка річечка. Радше навпаки: не лише родинні узи чи ділові та дружні стосунки, але й знамениті Три мости єднали й досі єднають добрих сусідів. І навіть те, що минулий рік ознаменувався для Котиківки знаковою подією – заснуванням парафії – не вплинув на одвічну сусідську любов.

Зрештою, не це головне. Нині ніхто не заперечуватиме, що Церква перебрала на себе консолідуючу місію. Власне, просто повернула собі належне, Богом деклароване, місце. Тому з від’єднанням кілька років тому за результатами місцевого референдуму Котиківки від міста піднімалося й питання будівництва власного храму. Мабуть, ця ідея зріла давно, й уродженець Котиківки о. Василь Гавриш виступив тим натхненником, який зумів не лише переконати громаду у важливості такого самоствердження, але й узяти нелегку ношу будівництва церкви. А отже, в співпраці з сільським головою Романом Петришиним так чи інакше продовжує місію гуртування села.



Годі повірити, що за кілька місяців буквально на порожньому місці постала тимчасова каплиця. Хоч поняття “порожнє місце” скоріш стосується матеріального, бо, власне, духовно котиківська громада вже давно визріла. Хто чим може – допомагає. А там, дивись, із Божою поміччю постане й церква. Бо ж, наприклад, на перше (!) храмове свято, яке Котиківка мала нещодавно, на службу Божу зійшлося чи не все село. З такої поважної нагоди прибув і правлячий архиєрей Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владика Микола Сімкайло, який разом із собором священиків очолив відправу. Він нагородив о. Василя пам’ятною відзнакою, а також щиро подякував усім, хто жертовною працею та матеріально докладається до Богоугодної справи.

Знаково, що заснована парафія має ймення Василія Великого. Бо з цим ім’ям пов’язано в селі чимало. Та чи найшанованішим краянином котиківчани вважають свого земляка отця Василя Бартка, котрий заслужив таку шану всім своїм жертовним життям. За те, що не зрадив своєї віри, відсидів у сталінських таборах. Опісля годі було влаштуватися на пристойну роботу. З виходом на пенсію священик мешкав самотньо в старенькій котиківській хаті. А що зберіг в душі надзвичайний духовний скарб, то народ з усіх усюд звертався до нього в потребах. І потайки вінчав молодих, хрестив немовлят, а то й дорослих, відправляв молебні на оздоровлення чи спомин… (Тішуся тим, що мого старшого сина хрестив саме цей великий чоловік,підпільний священик, який до кінця своїх днів був прикладом служіння Господу.) Зрозуміло, що все це не могло не пройти непоміченим для всюдисущого ока КДБ. У священика вилучили предмети релігійної атрибутики, безцінні раритети, які не повернули навіть після численних звернень духівника до найвищих керівних органів тодішньої імперії. Отак він і відійшов у вічність, не доживши кілька літ до своєї реабілітації. Залишивши по собі добру пам’ять вдячних краян. Тож на храмовому святі, відзначивши заслуги о. Василя Бартка, Городенківський декан УГКЦ о.-м. Ігор Левицький наголосив також на тому, що цими днями минуло 75 років з часу першої служби Божої священика. Отець Ігор також додав, що, за даними досліджень місцевих краєзнавців, в цьому селі свого часу була своя церква. Тож нинішній поступ громади є фактично відродженням давніх традицій Котиківки. Знаменно також і те, що покутська земля, яка дала християнському світові святого великомученика Миколая Чарнецького, продовжується в таких світочах підпільної Церкви як владики Павло Василик, Микола Сімкайло та о. Василь Бартко.

Цікаво, що одна з найстарших мешканок села – церковна сестриця Василина Боклащук, родичка о. Василя Бартка, розміняла вже дев’ятий десяток літ. Владика вшанував побожну жінку, побажавши їй до сотні дожити. А ще серед церковного братства є аж чотирнадцять Василів, тож вирішили навіть заснувати духовне згромадження імені святого Василія Великого, яке очолив ще один сільський достойник Василь Бальницький.

Кожна справа сильна тоді, коли за неї вболіває багато людей. Не перелічити всіх, хто долучається в селі до добрих справ. Та не можна не згадати старшого церковного брата Миколу Томина, церковну сестрицю Емілію Петрів, На яких тримаються всі церковні турботи, а також регента церковного хору Галину Парфенюк. За короткий час організований нею дитячий хор став справжньою окрасою богослужінь, а найголовніше, що молодь заполонила храм Господній. Вони – надія села, сподівання на майбуття.

Автор: Людмила СТРАЖНИК для прес-служби єпархії