Час переоцінки цінностей

...В атомній енергетиці

Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?

Тим паче ніхто з нас, тодішніх атеїстів, не помітив, що катастрофа сталась якраз напередодні Страсного тижня, коли розпинали Христа. «Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо», – як з болем зауважила в своїх «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко. Та ж авторка «Записок...» не щадить керівників уже незалежної держави, які закривали станцію під овації і фанфари. Тому що самих овацій виявилося замало, для остаточного закриття АЕС потрібні були ще й мільярди гривень, а з ними якраз було сутужно. І сховища для ядерних відходів не добудували, і «саркофаг» випромінює смерть...

За чверть століття, що минуло від 26 квітня 1986 р., ми якщо й довели що-небудь світові, то хіба неспроможність справлятися з серйозною бідою, якесь наплювацьке ставлення до неї. Річ не лише в трагедії на Чорнобильській АЕС, яка, як писав у творі один абітурієнт, є яскравим прикладом діяльності комуністичної партії. Пригадуєте, років десять тому багато говорили про «північне сяйво» над Хмельницькою АЕС? Науковці заспокоювали тоді народ, буцімто нічого страшного, просто чергове диво природи. Хоча дива там близько не було, це світилося іонізоване повітря. Іонізація відбувалася через те, що станція планово викидала радіоізотопи інертних газів. А радіонукліди, як відомо й школяреві, небезпечні для всього живого. Ось вам і кінець байці про екологічну чистоту атомної енергетики.

Але хіба це для нас аргумент? Ми з упертістю, гідною куди мудрішого застосування, торочимо про потребу добудови нових енергоблоків як на Хмельницькій, так і на Рівненській АЕС. Власне, не так ми самі, як наші «стратегічні партнери» з Росії, які мають уже плани добудови реакторів на обох названих станціях, переказали на будівництво значні кошти й стануть згодом власниками станцій. Ми ж, господарі на своїй Богом даній землі, платитимемо за цю електроенергію грубі гроші й мало-помалу вимиратимемо.

Страшно й уявити, що творилося б у нас, якби, тьху-тьху, Україну спіткало те саме лихо, що й Японію, де потреба дотримання технології закладена в головах людей змалечку. І самі пропали б, і сусідам дісталося б так, що повік не забули б нас.

...У горбачовській «перебудові»

Десь у другій половині 1980-х, точної дати не пригадаю, у коломийському Будинку офіцерів, де нині Народний дім, відбувалася партійна конференція. Здається, перша в нашому місті, де виступи секретарів міськкому компартії не знаходили серед аудиторії загального «одобрямсу». Секретарям міськкому, наскільки можна було зауважити, не особливо подобалася горбачовська політика гласності й перебудови. Голова правління потужного колгоспу «Прапор комунізму» Василь Ткачук, навпаки, цю політику схвалював і підтримував. У повітрі виразно запахло конфронтацією...

Я, тодішній кореспондент єдиної коломийської газети «Червоний прапор», був, ясна річ, на боці В.Ткачука, хоча моїми переконаннями ніхто на конференції не цікавився. Та чи тільки я був такий прогресивний? Тоді навіть гості із Заходу, що починали вже потихеньку навідуватися в наші передові колгоспи, носили на лацканах піджаків значки із зображенням Горбі. А жінки, то ці взагалі горою стояли за Горбачова і його антиалкогольну кампанію.

А сьогодні читаю й очам не вірю – Володимир Буковський подав до Вестмінстерського мирового суду в Лондоні документи з вимогою заарештувати першого й останнього президента СРСР. Буковський, якщо пригадуєте, – один із засновників дисидентського руху в Союзі, з тих, що комуністів на дух не переносять. Чим це йому не догодив Горбачов? Тим, що піцу рекламує? Чи пишним відзначенням 80-х роковин у лондонському залі, де ложа коштувала сто тисяч фунтів?

Ні, усе куди серйозніше. Колишній радянський дисидент просить суд покарати колишнього керівника компартії за низку скоєних раніше злочинів. Конкретно: за розгром мирних демонстрацій у Тбілісі 1989 року, у Баку 1990 року, у Вільнюсі 1991 року, за те, що дозволив вивезти за кордон чималі гроші, т.зв. золото партії, що заклав у країні основи олігархії. Ще 1988-го, нагадує Буковський, заступник Горбачова Івашко підписав розпорядження про підготовку молодих кадрів комсомольських працівників для прискорених курсів економіки. По суті, це були перші бізнес-школи в СРСР, їхнім випускникам видавали ліцензії, початковий капітал, і вони відкривали перші банки, беручи певні зобов’язання перед Центральним комітетом партії.

Колишній дисидент переконаний, що образ праведника і миротворця, якого зліпили з Горбачова, – це великий обман. Горбачов став генсеком лише тому, що був молодий і міг нормально будувати речення, він бреше навіть тоді, коли каже правду. І гласність з перебудовою – зовсім не його винахід, «добре керованої гласності» комуністи хотіли ще 1977 року.

Воно й справді так, якщо добре задуматись. Радянська економіка вже тріщала по швах, а Горбачов усе торочив про її переваги над капіталізмом і про соціалізм з людським обличчям. Просто він володів першокласним апаратним нюхом і дивовижною інтуїцією. Щасливо пересидів у Форосі ГКЧП і прийшов акурат на перемогу. Він рятував радянську владу до останнього, але не поводився, як безумний Чаушеску чи недалекоглядний Мілошевич. Тому, напевно, і дожив до помпезного вшанування своїх заслуг у далекому Лондоні. Де його привітала з-поміж багатьох інших «людей з великої цифри» і одна дама з України. Дружина Рината Ахметова.

...У творчості Миколи Куліша

Повідомлення про те, що коломийський театр взявся за постановку комедії Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», я зустрів, признаюсь, без особливого захоплення. Передусім тому, що ніколи не мав сантименту до творчості цього драматурга. Сам він не втомлювався повторювати: «Я люблю революцію, я люблю партію», а врешті улюблена партія повважала за корисне розстріляти свого прихильника. Та й у чому полягає той «дух правди», що живе, якщо вірити літературним критикам, у творах Куліша? У дев’яноста семи загиблих незаможниках? Чи в «Патетичній сонаті», де виживають лише «муравлі революції»?

Ну хай би вже, думалось, ставив режисер Володимир Мартищук, раз йому до смаку п’єси колишнього президента ВАПЛІТЕ, «Народного Малахія», «Мину Мазайла»... Так ні ж, він таки конче хоче втілити на сцені маловідому комедійку «Отак загинув Гуска»! Про яку ніхто з поважних критиків і доброго слова не сказав. Бо важко помітити творчу вершину драматурга в змалюванні тваринного страху дрібного царського чиновника Гуски перед гран-чека. «Його величество Гуска-с» нарешті усвідомлює наприкінці п’єси, що «революція не скінчиться ніколи», а це саме те, що потрібно було істинним комунарам. І їхньому мистецтву соціалістичного реалізму.

Та мушу визнати, що після недавньої прем’єри «Отак загинув Гуска» я подивився на М.Куліша іншими очима. Театр ще раз довів, що він може «витягнути» навіть твори, які не належать до шедевральних. Може зробити на їхній основі цілком привабливе для сучасного глядача дійство, заряджене добротною дозою легкостравного гумору і їдкої іронії. Звичайно, заслуга тут як режисера, так і артистів, починаючи від Богдана Базилевича (Гуска) і закінчуючи Сергієм Лефором (Квартирант), який, дарма що зіграв у комедії епізодичну «німу» роль, запам’ятався аж надто добре.

Усе-таки читати тексти драматургів мають, мабуть, театральні режисери. Нам, глядачам, краще дивитися, як вони втілюють прочитане на сцені, і лише на основі цього судити про якість п’єси.