Оранжеві верблюди

Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд». Ні з ким, правда, не ділився своїми сумнівами, однак внутрішній голос наполегливо шептав: «Ніяка це не національна революція, більше воно на шоу скидається».

Бачу тепер, що не я один мудрий заднім числом. Ось як розмірковує ліричний герой «Записок українського самашедшого»: «І взагалі помаранч – це не наш овоч (лізе в голову: бананова республіка, Оранжева республіка). Наш прапор кольору поля і неба, за нього віддавали життя кращі люди всіх поколінь. І якщо вже нас не стає боротися під нашим національним прапором, якщо нам потрібен цей форс-мажор...».

Звичайно, ми хотіли вірити. Настільки хотіли, що не звертали суттєвої уваги на обмаль пісень у виконанні «Плачу Єремії» чи «Кому вниз» і на явне зловживання дитячою пісенькою композитора Певзнера у виконанні Ірми Сохадзе. Нам здавалося, що ми повсміхаємось один одному на Майдані, ситно пообідаємо – і з тріумфом повернемося по домівках, де нас уже нетерпляче чекатиме соціальна справедливість.

Ця премила пісенька нас також заколисувала. «А що вона російська, - знову розмірковує ліричний герой Ліни Костенко, - то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо – даємо перемогти нас».

На жаль, ті оранжеві дядьки й тітки, що пхалися один поперед одного на трибуну Майдану, виявилися зовсім не борцями і не героями. А оранжевими верблюдами виявилися ті, хто так азартно плескав у долоні на кожен їхній пчих, тобто ми з вами.

Тому що залишається нам, нинішнім читачам роману «Записки українського самашедшого», перегортаючи його останню сторінку, окрім як гірко посміхнутися?