|
 Пропонуємо розмову з Ларисою Скабою - колишнім директором гімназії “Ерудит”. Чому колишньою? Тому що в часи правління Януковича на неї тиснули, вимагали, щоб стала членом Партії регіонів. Принципова жінка відмовилася.
Тоді її “пішли” - в ті часи таке траплялося нерідко. Стояла на біржі праці, а тепер, коли влада змінилася, Ларисі Петрівні запропонували працювати в Таращанській районній Раді. Адже педагог з точки зору деяких таращанців є своєрідним символом ідеологічної стійкості. Кого ж просувати, як не таких? Спілкуємося з пані Ларисою в момент розпалу антитерористичної операції на Донбасі. Абревіатура АТО для багатьох стала звичною і якоюсь мірою… мобілізуючою. Говоримо про людські жертви і про потребу якось компенсувати втрати людського потенціалу на державному рівні. І кількісно, і якісно.
НА АТО ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ. ВІД БАТЬКІВ БЛАГОСЛОВЕННЯ І БРОНЕЖИЛЕТ
- Люди підсвідомо розуміють, що нинішня ситуація є особливою, - каже Лариса Петрівна. - Це не війна в Афганістані і не Друга світова, у якій українці воювали плечем до плеча разом з іншими народами Радянського Союзу. Тут вже скоріше Крути згадуються… А з того часу минуло майже сто років. Проте, історична память - це не лише гарний вислів; щось таки зберігається у глибинах підсвідомості. Чого вартий такий лише факт: за два дні ми в Таращанському районі зібрали понад 150 тисяч гривень на українську армію! Голова Лісовицької сільської ради розповідала, що до неї тоді навіть уночі стукали у вікно старенькі бабусі і несли хто десять, хто двадцять гривень. Додаючи, що якби до їхніх обійсть під’їхали машиною, то вони передали б для потреб армії ще й сало, сир, закрутки, консервацію…
Спочатку ми купували бронежилети для прикордонників, а потім подумали: що ж ми будемо висилати незнайомим людям, коли у нас уже багато таращанців воюють у “гарячих” точках. Що стосується чоловічого населення, то патріотичні настрої справді переважають - у багатьох є готовність взяти до рук зброю. Один таращанець (немолодий уже, йому 48 років) спеціально узяв відпустку, щоб поїхати на Донбас. Щоправда, він вирішив спочатку з’їздити подивитися, яка там насправді ситуація, і коли інтереси України вимагатимуть його особистого втручання, то він готовий і повоювати. Тобто, відпустку провести в боях. А коли треба, то й більше. І він не один такий - з ним ціла група дорослих чоловіків. Але це люди з життєвим досвідом. Є ж випадки, коли воювати готові зовсім молоді хлопці. Вони часто просто ставлять батьків перед фактом: їдуть воювати за Батьківщину. Можу розповісти про два конкретних випадки. Один з наших випускників ще на Майдані вступив до лав Національної гвардії. Нещодавно я його зустріла і запитала, чи є йому з чим їхати на Схід? Він сказав, що екіпірувала його родина. Батько купив бронежилет і каску, а ще хоче придбати якісь пластини, щоб можна було бодай частково прикрити ноги. То у цього хлопця бодай є консенсус з родиною. Вони зрозуміли, що не зупинять його, тож вирішили хоча б максимально подбати про захист. А інший, студент, приїздив до батьків, щоб вони написали розписку, що не проти його перебування в зоні АТО. Тоді б йому “автоматом” поставили всі заліки в інституті. Батьки цього не зробили, сподіваючись на те, що коли син приїде в Таращу, то вони переконають його не їхати. Проте, хлопець виявився непохитним… Коли я бачила його востаннє, він був дуже засмученим. Адже їхав воювати, посварившись з батьками. А що як приїде пораненим, скаліченим?
Ці два випадки яскраво характеризують позицію молоді. Ми встигли за 23 роки незалежності виховати багатьох в патріотичному дусі. Прикро лише, що ми, старші, не змогли залишити їм у спадок стабільну Україну. Багато тепер доведеться доробляти саме молодому поколінню, виправляти наші помилки.
ПАРТИЗАНСЬКИЙ ЗАГІН ІМЕНІ ОТАМАНА ЗЕЛЕНОГО
- Виходить, що держава у цій ситуації може розраховувати здебільшого на молодь?
- Зовсім ні. Нещодавно я зателефонувала своїм знайомим у знамените село Трипілля, що над Дніпром. Це 40 кілометрів від Києва. Це подружжя, вже літні люди - років під вісімдесят, але були спостерігачами на виборах від “Правого сектору”. Вони почали мене підганяти: говори Ларисо, швиденько, бо нам ніколи! Виявилося, що вони зараз створюють партизанський загін імені… отамана Зеленого. Відносно швидко мобілізувалися, чоловіки вчаться рити траншеї, стріляти з вогнепальної зброї, а жінки організувалися як куховарки та медсестри. А цей чоловік, не дивлячись на свої 80, вчиться володіти вилами як холодною зброєю. Жартує, що зброю трипільські діди будуть здобувати в бою… Так що не тільки молодь у нас патріотична. А їхні жінки вже взялися куховарити, щоб чоловік мали сили для інтенсивних тренувань. Добре, що в селі знайшовся ватажок, який зрозумів, що треба бути… готовими. Є і в інших районах подібні групи, які між собою зв’язалися і намітили співпрацю. Добре, коли воювати не доведеться, але береженого й Бог береже.
ПРО НАЗВИ ВУЛИЦЬ І ПРО ГЕНЕРАЛА СІКЕВИЧА, ЯКИЙ ВИЗВОЛЯВ ДОНБАС У 1918 РОЦІ
- Колись про отамана Зеленого говорили тільки в негативному контексті, адже він воював проти більшовиків. Але, з часом, люди все-одно відновлюють добру пам’ять про своїх героїв. Свого часу я звернув увагу, як багато було зроблено у вашій гімназії по збереженню історичної пам’яті. Ви намагалися зробити так, щоб не було забуте жодне ім’я - зокрема, учнів-відмінників, шкільних активістів та найкращих педагогів. Радянська доба, під час якої навчалися люди мого покоління, висвітлена добре. Звичайно, значно важче копнути глибше - тут уже складніше як з фактами, так і з фотоматеріалами. Хоча, в ідеалі, варто прагнути докопуватися до витоків. Принаймні, наскільки дозволяють обставини.
- Звичайно, варто. І ця робота повинна бути продовжена. Але зараз дуже актуалізувалися події нашого дня. Нещодавно ми зняли фільм про жителів Таращі, які брали участь у Євромайдані. Ми намагалися виховувати дітей вільними, починаючи з першого класу. От вони й виросли вільними. Виховували почуття громадського обов’язку і це значною мірою вдалося - вони знають силу свого голосу. А щодо минулого, то… У Таращі збираються відкривати пам’ятник генералу армії УНР Володимиру Сікевичу, до речі, визволителю Донбасу від більшовиків у 1918 році . Це неабияка подія для таращанців. Адже генерал-хорунжий Сікевич - наш земляк, а про це мало хто й знає. А ще багато вулиць треба перейменувати… Виявляється, не так просто це зробити, перешкоджають як лінь, так і консерватизм, певна інерція мисленя. Не так давно я написала статтю в газету “Таращанський край” на тему перейменування вулиць. І згадала про те, що нашій мерії легше було залякати людей, аніж щось конкретно зробити. Аргументи мерії були такі: перейменування - річ дорога. Доведеться платити великі гроші, сидіти в чергах аби перереєструвати документи і т.д. Тоді люди піднімуть бунт і скажуть, що зміни непотрібні, і вони й надалі готові жити на вулицях Леніна, Будьоного, Карла Лібкнехта і Рози Люксембург. Якщо взяти список наших вулиць, то переконаємося, що доброї половини назв не повинно бути!
- Я розумію ваше обурення. Щоб перемагати нинішні складні обставини і йти вперед, треба значно підняти рівень патріотизму нації. А для цього українці повинні навчитися бути принциповими в багатьох питаннях. Ось, скажімо, наша газета “Кримська світлиця”. Вона ж була своєрідним датчиком рівня українського патріотизму на півострові. І завжди сигналізувала Києву про стан справ і кричущі порушення в сфері міжнаціональних стосунків в АРК. Влада не особливо прислухалася до наших сигналів. А є ж відома приказка: “де тонко, там і рветься”… От і порвалося. Як тепер зшивати?
А щодо домінування в Таращі назв вулиць радянської епохи, то це ознака “совковості” місцевого населення. Принаймні, таким воно було донедавна. Але ж специфіка південної Київщини - а я її непогано знаю - в тому, що тут і совковість була україномовною! І тільки в 1985 році по всій Таращі замінили таблички з назвами вулиць. Були українською, а стали… російською. Місто благополучно пережило репресії 1937 року, післявоєнні ідеологічні “зачистки”, епоху Маланчука та Щербицького. І за весь цей час не було жодного мовного відступу. А ось під час горбачовської відлиги стався такий, нічим не виправданий, мовний відкат. То чому ж так легко здаємо позиції, а потім так важко відновлюємо їх?
- Можна відновити. Це реально. Але знову ж таки - все залежить від лідера. Якщо у лідера недостатньо інтелекту і розуміння, то легше організувати маленьку інформаційну війну. Про це я говорила вище. Людям кажуть неправду, що міняти назви вулиць чи зробити україномовні таблички надзвичайно важко і страшенно дорого. Але спробуй доведи потім всім, що їх обманули. Значно дорожче для нації обійдеться низький рівень патріотизму. Так і з газетою вашою: можна пустити справу на самоплин, “злити” вкрай потрібне патріотичне видання, а потім довго і довго про це шкодувати.
СЕКЦІЇ БОЙОВОГО ГОПАКА ПОЗАКРИВАЛИСЯ, ВСІ НА АТО. А В ЦЕЙ ЧАС У СИЛІКОНОВІЙ ДОЛИНІ…
- Ви тут згадували соратника Петлюри і Скоропадського Володимира Сікевича. Тоді, хоч це й було вже 20-е століття, українцям конче було пригадати, що вони козацького роду. Було багато козацьких формувань. Хоч воювали гарматами і кулеметами, але натхнення черпали у героїчному козацькому минулому. Щось подібне спостерігаємо і зараз, хоч надворі вже третє тисячоліття. Від знайомого почув, що Дніпропетровське відділення Федерації бойового гопака позакривало всі свої секції. Найстарші учні-майстри козацьких єдиноборств в даний момент або проходять військовий вишкіл, або вже знаходяться в зоні АТО. Отже, виховання в козацькому дусі було виправданим і, загалом, ефективним в плані передачі українського патріотизму.
- Спрацьовує наша генетична пам’ять. І у наших гімназійних старшокласників з’явилася мода на козацькі оселедці… І вони вже люблять співати гімн України. З ентузіазмом вигукують: “Слава Україні! - “Героям слава!” Це все вплив Євромайдану. Раніше виконання гімну було ніби формальністю, а тепер все йде від щирого серця. На жаль, українці понесли серйозні втрати. Кілька сотень найкращих людей віддали своє життя за майбутнє України. А ще ж не закінчилася Антитерористична операція… Тому треба думати про те, як компенсувати людські втрати.
- Гірко усвідомлювати, що традиційно гинуть найкращі. Компенсувати це можна тільки вихованням нового покоління. Якось на Майдані серед велелюдного натовпу я побачив молодого хлопця… з дитячою коляскою. Може, це був старший брат немовляти, а може й молодий татусь. Було дуже тісно, але щось же підштовхнуло молоду людину з синьо-жовтою пов’язкою тягнути з собою на мітинг маленького родича. Я тоді подумав: хай це і збіг обставин, згадане явище не є масовим, але ж як важливо починати виховання українця саме з раннього віку! І при цьому не забувати про таку річ, як фізичне здоров’я нації.
- Звичайно. Бо здорова людина і мислить інакше. Нещодавно я прочитала про школу в Силіконовій долині - це в США. Люди з високим інтелектом, які по суті формують інформаційний простір планети, визначилися із тим, якою повинна бути школа для їхніх дітей. Вони побудували школу з екологічного матеріалу. Поставили дерев’яні вікна, занесли дерев’яні парти, тюки з соломою для сидіння… Занесли багато музичних інструментів. Винесли всі дисплеї, всі монітори, все надсучасне, подбали про те, щоб у класі залишилися лише жива музика, живий звук і найняли вчителів. Умовами відбору були: ідеальне здоров’я, правильна, гармонійна сім’я, знання мов, відповідна освіта і… володіння музичними інструментами. Як бачимо, ідеальне здоров’я педагога було не на останньому місці.
- І володіння музичними інструментами… Отже, представники інтелектуальної еліти Америки розуміють, що не можна відриватися від природного середовища, від традицій. Українцям це дуже підійшло б.
- У нас це вже є! Ось ми заторкнули тему здоров’я. Зараз я дуже тісно співпрацюю з Валентином Бабієм з Володарки. У нього свій оздоровчий центр, він набирає цілі групи молоді, де буквально тиждень вони живуть усі разом, він вчить здоровому способу життя, правильному сприйняттю природи. Вони проводять багато різних заходів - як мінімум, чотири конференції та біля десяти навчальних занять - великих, лекційних, коли збирають людей і виставляють якусь тему для обговорення. Проводяться і оздоровчі сеанси. Валентин Бабій добре знає біологію і по-особливому трактує природу. Вчителям біології такі лекції дуже потрібні. Навколо багато подібних груп, які вже якось потрібно об’єднувати. І тоді - я переконана в цьому - Україна буде у великому виграші, бо зможе зробити відчутний крок вперед.
Є МАСА СПОСОБІВ ПЕРЕДАЧІ ВЕЛИКОЇ КІЛЬКОСТІ ЗНАНЬ
- Ваш педагогічний стаж майже збігається з роками незалежності. Тому можете говорити про існуючі тенденції. Чи змінилися українські діти за цей час? Вони стали гіршими чи кращими?
- Вони стали іншими. З одного боку, статистика, якою ми володіємо, говорить про те, що учні стали гіршими. Судячи з контрольних робіт, тестування, тощо. Тобто, знання стали слабшими. Але, парадокс у тому, що водночас діти стали… потенційно сильнішими. Просто ми використовуємо не ті способи передачі знань, багато що робимо по-старому. А вони народилися сприймати все вже по-іншому. У нас був унікальний приклад, коли я ще працювала завучем. До нашої школи прийшов хлопчик, якого тестувала психолог. Вона сказала, що це дитина з найвищим рівнем інтелекту. Однак, у першому класі цей хлопчик став таким же, як і всі. В 5-му класі його вже залишили на другий рік… А у 9-му класі його з горем навпіл випхали зі школи. Це яскравий приклад того, як людині не підійшла система. У нас в школі тепер дуже багато зайвого, і якби ми хоча б скористалися механізмом занурення в предмет, якби ми не вчилися сорок хвилин, а вивчали певну тему цілий тиждень, і нічим більше не займалися, то результат був би набагато кращим. Школа вже давно не відповідає вимогам часу і вона порушує всі природні механізми засвоєння інформації. І ми сьогодні маємо дуже багато розумних дітей, яких школа ламає, відбиває у них охоту вчитися, сприймати інформацію. І добре, коли природні дані такі, що людина просто “домучує” одинадцять років і вже потім, маючи свободу, починає добровільно засвоювати знання в тій чи іншій галузі.
Тому зараз багато батьків, які знають зміст шкільної програми, намагаються усіма силами забезпечити індивідуальне навчання для своєї дитини. А якщо є можливість, то записують дитину в різноманітні гуртки, секції, в музичну школу. І виходить так, що на шкільну програму дитина витрачає мало часу, зате вона вільна у своїх проявах. А взагалі, для того, щоб учень краще засвоював знання, існують такі цікаві речі, як “Весела біологія”, “Весела хімія”, “Весела математика”, тощо. Гра є природнім способом передачі знань. В процесі гри діти ще до шести років можуть і мовами оволодіти, і біологією, і хімією… Може бути маса способів передач великої кількості знань. Так, що в питаннях педагогіки я оптимістка, безвиході тут немає, просто треба багато над чим ще попрацювати.
Сергій ЛАЩЕНКО, місто Львів
|
