|
 Не знаю, чи то моя Лучія була така оригінальна, що їй не щастило на бадантів (італ. домашній працівник), чи потрапляли до неї випадкові люди, але мінялися вони, як у калейдоскопі. Українки, румунки, молдаванки, була одна угорка і, навіть, італійка.
Та ніхто не затримувався надовго. “Якось прийшла одна з ваших українок, побула рівно дві години. А потім узяла в руки сумку і пішла геть”, - поскаржилась сестра Лучії.
“У чому справа, думаю, а якщо і я не зможу?”. Але внутрішній голос підказував: у тебе немає вибору. Чоловік після операції в італійській клініці, працювати не може. Афітто (італ. плата за оренду житла) треба платити. То, що чекати. Після смерті моєї старенької шляхетної сеньйори Ади я втратила роботу, і власник квартири, яку ми винаймали у нього, почали з дружиною все частіше заглядати до нас. Майже щодня. Хвилювалися, що не зможемо платити за проживання.
Отож, з моїм новим роботодавцем, сестрою Лучії, швидко сторгувались щодо розміру зарплати, вихідний день (як жаль, що вівторок, хотілося б у неділю!) і решту побутових питань. Складати контракт сеньйора Карла відмовилась, бо сумнівалась, чи і я тут утримаюсь. І почалися мої будні на новій роботі.
Лучія народилася глухонімою. Батьки помітили ваду дитини, коли їй минуло два роки. Вона не розмовляла і не реагувала на звуки. Коли підросла, зрозуміла, що цей світ для неї замкнутий. Його можна тільки споглядати, але знайти пояснення подіям, що відбуваються навколо, ні. Світ для Лучії був загадковий і недоступний. Єдина нитка, що зв’язувала її з навколишнім середовищем були батьки. Вони старалися жестами пояснити дитині те, що відбувається, зрозуміти сенс людського буття, знайти своє місце під сонцем. А ще сестри-монахині ордену св. Магдалини Каносси з місцевого старовинного монастиря. Вони навчили її писати, читати. Вишивати хрестиком, розмальовувати чудові тарілки. Лучія по губах своїх наставниць осягала ази науки, а власне розуміння зовнішнього світу відображала в кольорах і візерунках.
Однак бадантів не любила. Ставилася до них підозріло, з недовірою. Стежила за кожним кроком. До телефону не підходь, телевізор не вмикай, хліб не бери, воду пий тільки під час обіду і ввечері. Вікна і підлогу мити не можна, бо “акуа фа мале” (італ. вода шкодить). Павутиння не збирай, бо зруйнуються стіни. Одним словом параноя.
Декілька разів уже збирала сумку і я. Лучія блискавично реагувала. Брала в руки чистий аркуш паперу, кулькову ручку і піднімалася на другий поверх у мою кімнату. Треба віддати їй належне, до мене вона завжди стукала. І до кімнати не входила, чекала, поки вийду в коридор. Вона простягала мені папір і жестами просила: “Поясни, чого ти хочеш іти?”. І тоді я зрозуміла: Лучія – це частина моєї долі.
Якось наша Українська Церква організовувала поїздку до Падре Піо у монастир, де він похований, в Сан Джованні Ротондо. Лучія попросилася зі мною. Приготувала свій фотоапарат (робити знімки було її хобі), заклала нову плівку і поїхали. По дорозі вона була напрочуд спокійною, тихою та задумливою. Це місце було знайоме Лучії. Вона бачила Падре Піо ще живим. Семирічною дівчинкою батьки відвезли її в монастир до майбутнього святого, просити зцілення. На її дитячому мозку повільно формувалася пухлина, і Лучія почала втрачати зір, плакала від головного болю. Лікарі безпорадно розводили руками, тому що рентгенівські знімки, не зважаючи на інтенсивну терапію, фіксували прогрес пухлини. “Треба робити операцію, - казали батькам. – Але самі розумієте, оперувати дитині мозок… Не можемо дати жодних гарантій”. Лучія зовсім перестала бачити на праве око. Пухлина добиралась до лівого. Могла паралізувати руки і ноги.
І тоді вони приїхали до Сан Джованні Ротондо. Невеличке містечко майже на самому узбережжі Адріатичного моря, яке уже починало набувати світової слави через ім’я скромного літнього монаха францисканця Падре Піо. Це містечко уже ставили поряд з французьким Люрдом і португальською Фатімою. Лучія пам’ятає досі, як майбутній святий клав свої зранені руки, що нагадували руки розп’ятого Христа, на її голівку і довго молився. А потім закликав батьків і сказав: “Ваша донька одужає, але вам треба приїхати ще раз”.
Лучія одужала. Пухлина зникла. Однак зір не повернувся. Вона бачила тільки на одне оо. Знала, що повинна б повернутися до свого цілителя ще раз. Та чи батьки зігнорували його запрошення чи втішені тим, що дитина залишилась жити. Не хотіли більше спокушати долю? Хтозна.
Минуло десять років. Батьків не стало. Відійшли у вічність і сестри-монахині, котрі наполегливо і терпеливо намагались пояснити глухонімій дитині складний навколишній світ, допомогти знайти себе в ньому. І ось Лучія знову у Сан Джованні Ротондо. Вона таки повернулась до Падре Піо на його поклик з далекого дитинства. Повернулась у складі групи парохіян Української Греко-Католицької Церкви. З людьми, яких раніше не знала. А слово “Україна” знайшла у своїй домашній бібліотеці тільки тоді, коли до важкохворої мали взяти українську медсестру.
… Автобус повільно в’їжджав у відоме італійське містечко Сан Джованні Ротондо, осяяне пекучим літнім сонцем. На горизонті білим птахом простягнулась величезна лікарня. Падре Піо назвав її ще у проекті-кресленні “Casa Sollievo della Sofferenza”, тобто “Дім полегшення страждань”.
Чудовий витвір сучасної архітектури і плід важкої тривалої боротьби Падре Піо за її створення. Це була його мрія – справа цілого життя: полегшити біль і страждання ближнього. На будівництво цієї лікарні він віддав усі заощадження монастиря, пожертви паломників упродовж кількох десятиліть. Спонсорами ставали навіть представники інших віросповідань, зокрема Англії та США, котрі у важкі хвилини свого життя знаходили розраду у лагідних і добрих словах італійського монаха-францисканця.
Лучія стояла під високим склепінням монастиря, де провів останні роки Падре Піо. Звучала Свята Літургія українською мовою. Вона брала участь у ній, приймала з рук греко-католицького священика Святе Причастя. Бачила, як співав церковний хор. Але не чула. Не розуміла слів. Здогадувалась по губах хористів. Це була не її мова, однак вона дивилась на світлі натхненні обличчя цих людей і вважала їх близькими, друзями. Бо якщо ці люди ставали навколішки перед розп’яттям Христа, то не могли бути чужинцями.
У цей день Лучія повернулась до Падре Піо.
Марія ЧОРНЕНЬКА, член Національної спілки журналістів України, місто Мантова, Італія
|
