|
Іван МОНОЛАТІЙ
Час, в якому живемо вимагає нових трактувань і розв’язок етно-національних проблем
українсько-єврейських відносин в період становлення та перших державотворчих кроків Західноукраїнської Народної Республіки (1918-1919)
[8; с. 253]. Вирішити проблему в повноті історичної ретроспективи з урахуванням нових документальних свідчень та музейно-архівних
документів допоможе аналіз національної політики органів місцевої адміністрації на території Покуття, південно-західної рівнини Українських
Карпат, що з перших днів революційних подій стало одним з багатьох центрів, де формувалися підвалини національної толерантності
[20; s. 11, 14].
Події осені 1918 р. поставили народи зруйнованої і пограбованої війною Галичини перед необхідністю визначення свого
місця у процесах європейського державотворення. Ланцюгова реакція розпаду Австро-Угорської імперії призвела до небаченого загострення
соціальних і національних протиріч, результатом якої стало утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В умовах глибокої
державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулося представницьке зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів
Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій. Серед позицій маніфесту Української Національної Ради (УНРада) учасники
"конституанти" записали: "... Взивається усі національні меншости ... негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради
в кількості, відповідуючій їх числу населення" [16; с. 599]. 5 листопада 1918 р. на шпальтах найавторитетнішого періодичного видання в
краю – газети "Діло" опубліковано програмну декларацію Української Національної Ради: "Український народе! У створеній тобою державі не
буде поневолення нації нацією ... В Українській державі всі горожани без різниці мови, віри, роду, стану чи полу будуть справді рівні перед
законом" [14; с. 10, 11]. Тому щоб уникнути міжнаціональних конфліктів, національним меншинам (полякам, євреям, німцям) гарантувалися широкі
права [16; с. 598]. Це випливало з того, що для післявоєнного влаштування в Європі за основу бралася "Американська програма миру"
(Чотирнадцять пунктів В. Вільсона, 8.01.1918), згідно концепції якої новоутворені держави Центрально-Східної Європи повинні розвинути свою
політику. Це дозволяло українським політикам підкреслювати, що "кожний нарід матиме рівне право на самовизначенння. Без згоди народу не
можна ні над ним панувати, ні управляти ним. Самовизначення народів – се не фраза, але справжній практичний принцип, над яким ніхто не сміє
приходити до денного порядку. Право на самовизначення – се найважнійше право кожного народу, чи він великий чи малий. На основі сього права
прислугує усім народам право до національної території, право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належати, право до
внутрішньої самоуправи й свобідного культурного, економічного та політичного розвитку. Про всі економічні договори та політичні відносини
повинен безпосередньо рішати той нарід, якого вони торкаються, та ні в якому разі не сміють про се рішати які-небудь користи чи інтереси
других народів. Усі народи мусять бути вольні, та не можна їм ні приписувати, ні насилувати їх згори до таких порядків, яких вони не хочуть.
Коли сим чином забезпечиться народам право на самовизначення, вони будуть могли получитися в правдивий зв’язок народів, та щойно такий
зв’язок зможе забезпечити всесвітній мир". Виходячи з таких принципових засад, за період з листопада 1918 р. до липня 1919 р. центральними
органами влади ЗУНР шляхом вироблення і прийняття законів та підзаконних актів було закладено юридично-правову базу національної політики в
державі, яка нагадувала політику Центральної Ради та Директорії. Головні принципи державного ладу, внутрішньої і зовнішньої політики держави
були визначені Основним Законом держави (13.ІІ.1918) і доповнені конституційними законами (16.ХІ.1918; 4.І, 15.ІІ, 18.ІV. 1919). У важкій
суспільно-політичній ситуації та міжпартійній боротьбі відомий конституціоналіст С. Дністрянський окремо підготував 1918 р. проект
тимчасових основних законів, для "покликання в життя Галицької Держави", який призначався для обґрунтування конституційних засад майбутньої
Української держави. Проект Основного Закону "Устрій Галицької Держави" передбачав: [І. Основні положення]: Арт. 1: Галицька Держава обіймає
усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах до теперішньої австро-угорської монархії; Арт.2: Український народ виконує
народну владу на своїй землі. Другим народам, що замешкують Галицьку Державу, з осібна польському, жидівському та німецькому, прислуговує
народна самоуправа в згоді з самоозначенням українського народу; Арт. 3: Кожний горожанин має право плекати свою народність і мову.
Запоручається повна свобода віри і науки. Не вільно порушувати свободи думки (...); Арт. 4: Усі горожани є рівні супроти права. Нема ніяких
привілеїв місця походження, родини, стану особи; Арт.5: Український народ переймає правління Галицької держави на основі права самоозначення
народів (§2). Порішений ним устрій обов’язуватиме аж до постанови нового устрою через Народний Сойм, вибраний по загальному, рівному,
безпосередньому та тайному виборчому праві; [ІІ. Народний устрій]: §1: На чолі Галицької Держави стоїть Народна Рада, вибрана на Народному
Зборі дня 19 жовтня 1918 [року]. До Народної Ради належать усі парламентарні й соймові посли української народности з Галичини та Буковини з
вибраними представниками українських народних сторнництв. Число членів Народної Ради може на будуче поширюватися представниками Угорської
України та підпоручниками других народностей, замешканих на просторі Галицької Держави, у числі, відповідному дійсним процентовим відносинам
їхнього населення; §12: Громади одержують повну місцеву автономію. Ріжниця між самостійним а відпорученим кругом ділання громади зносяться.
Зноситься окреме правне становище двірських обсягів та вони включаються до громади. Народна Управа подбає про переведення нових виборів
громадських радна основі загального, рівного, безпосереднього й тайного права голосування (...); §13: Урядники мають повні горожанські права,
серед них право творити товариства, право відбувати збори та право до свобідного заробітку поза обов’язками урядничої служби (...) Урядники
мають обов’язок по всім своїм силам служити населенню без огляду на народність. Урядники є для народу, не народ для урядників. Невідповідна
поведінка урядника зі сторонами підлягає карі (...); §15: Внутрішня урядова мова урядів єсть українська. У відношенні до сторін
обов’язуватиме завсе народна мова сторони, як у слові, так і на письмі. Народна Рада видасть по сій думці негайно осібний закон на перехідний
час. Усі урядники мусять знати три державні мови: українську, польську та німецьку на слові і на письмі. Урядники неукраїнської народності
мусять виказатися в найкоротшому часі знанням української мови; §16: Старійшина Народної Ради та Народна Управа мають при виборі урядників
оглядатися вправді на теперішній стан, але повинні згодом зрівнювати всі народности Галицької Держави, щоби всі мали в урядах заступництво,
відповідно процентовим відносинам їх населення (...) [1; арк.80, 81, 83-88].
Одночасно, колабс Австро-Угорської монархії та поступове виникнення національних держав у Центрально-Східній Європі
дали поштовх до активізації східногалицького єврейства [5; с. 141-142]. З початком національно-демократичної революції в Галичині перед
євреями постала проблема окреслення своєї позиції в існуючому українсько-польському протиборстві. Вже 16 жовтня 1918 р. Українська
Національна Рада (далі- УНРада) заявила про готовність співпраці з представниками національних меншин (поляками, німцями та євреями), про
визнання національно-культурної автономії кожного народу. Акцент робився на повній рівноправності та недопущенні поневолення однією нацією
іншої. 10 листопада офіціоз української адміністрації на Покутті заявив: "Українці утворили свою державу на тих землях,де український народ
жиє в більшости. Побіч Українців живуть в меншости Поляки і Жиди, і їм належить ся ті самі горожанські права, що і Українцям. Їх майна і
життя треба берегти, коли вони спокійні і непоривають ся до панованя над нами. Поляки ще справді не прийшли до розуму і ще мріють про
панованє над нами – та се дарма. Українці те панованє силою скинуть (…) Треба поводитися з Поляками і Жидами чемно, але і обережно, дбати
про їх добро, але також насильство з їх сторони і замах на нашу Державу треба відкинути оружжєм і то рішучо та безоглядно (…)"
[18; 10 лист.].
Створений ще 1 листопада представниками єврейських національних партій та кагалу Єврейський Комітет громадської
безпеки у своїх перших і наступних постановах схиляв євреїв краю до нейтралітету [4; с.79; 17; с.121,144].
Гасла боротьби за здобуття громадських і національних прав стали визначальним вектором у діяльності єврейського
партійно-політичного представництва містечок та міст Покуття (Городенка,Заболотів, Коломия, Надвірна, Отинія). Проголошення українсько-
єврейського діалогу потягло за собою заяву про визнання євреїв окремим народом та його права на національну автономію з представництвом в
УНРаді. При цьому органи місцевого самоврядування відмовлялися від дискрімінаційної практики вирізняти євреїв лише за віросповіданням та
згідно доручення уряду надали право утворювати Єврейські Національні Ради (далі-ЄНРади).
Українські громадські діячі краю з цього приводу закликали: "Коли сьвідомий ваги хвилі, що її переживаєш, коли
сьвідомий того, що тепер у Твоїх руках судьба Твоя, щастє твоїх дітей і внуків, то зрозумієш, що нова воля накладає на тебе як на господаря
на своїм полі і своїй хаті обов’язок дбати про лад і порядок, показати світові і сусіднім народам, що ти доріс до великої задачі стати паном
на своїй власній землі" [14; с.24, 25].
Створені наприкінці листопада – на початку грудня в містах Покуття Прибічні Ради були покликані урядовими чинниками
ЗУНР через представництво в них представників єврейського та польського народів реагувати на громадські та громадсько-політичні ініціативи
населення краю. До складу Коломийської Прибічної (Окружної) Ради від єврейської общини увійшли Ляйб Бігер, д-р Гольбарт, Зайнфельд,
Клярманн, Кребс, Мойсей Ляхс, Пінкас Мунчек, д-р Розенгек, Барух Фойєрштайн, д-р Якуб Шнельбах, д-р Лейзор Шорр [18; 15 лист.]. Порівнюючи
таку значну кількість єврейського національного представництва в багатонаціональних зборах Коломийської округи, підкреслимо, що від
польського населення в них брало участь 8 осіб, а від представників німецьких колоній Коломийщини ( від Баґінсберґу) – лише 1 особа (Макс
Вайдауер). Зважаючи на ці обставини, в котрих опинилися євреї Покуття, сучасник, д-р Гольберт записав: "Жидівські делєгати будуть брати
участь у нарадах Прибічної Ради і доложуть своїх сил для добра міст (…) Підносимо однак з натиском, що всякі міські справи будемо
розглядати об"єктивно, без партійности, для одної або другої народности, причім, однак, будемо стерегти інтереси жидівського народу"
[18; 15 лист.].
Незадоволення українських діячів краю викликала зайнята євреями позиція нейтральності та відхід від активної
розбудови Української держави. Порівнюючи ці спостереження з першим днем революції у Коломиї, наприклад, зазначимо, що для захисту
єврейського населення округи від можливих грабунків польського та українського населення була сформована єврейська міліція в системі сил
Коломийської окружної військової команди (далі - КОВК). За кілька годин до початку першолистопадового повстання, КОВК уповноважила д-ра
Вахмана утворити з числа євреїв краю дві військові сотні ( за нашими підрахунками, - майже 400 осіб). Загально названий на Покутті
Жидівський курінь, за спогадами очевидців: " тримав в цілій коломийській окрузі спокій і порядок , а тому не було ніяких заворушень і
нападів на жидівські крамниці". У міжчасі українсько-єврейської "тактики намірів", українські військові діячі доби ЗУНР ( В. Бемко, В.
Воробець) підкреслювали відмову місцевого єврейства приймати присягу на вірність новій владі та згадували випадки розкрадання складів
амуніції. Однак, як не парадаксально виглядало для українців Покуття, " все це було нічим супроти тієї прислуги, яку вони (євреї-І.М.)
зробили столиці Покуття в тих днях, коли вона майже без війська і коли озброєна одиниця (Єврейський курінь – І.М.) не повертала проти неї,
тим часом захищала єї" [3;7]. Обмеженість документальних свідчень не дозволяє сьогодні з повнотою говорити про українсько-єврейські
контакти через військове співробітництво в становленні Української держави на Покутті, однак відомо, що з 1919 р. до польської окупаційної
адміністрації (трибуналів і судів) направлялися меморіали у справі репресій проти членів єврейських політичних організацій "Бунд" і
"Поалей-Сіон", які приймали активну участь у будівництві молодої Республіки [2; арк. 14-18, 52, 69]
Розбіжність партійної ідеології відобразила відсутність єдності усередені євреїв краю. Українська періодика того часу
подає лише фрагмент цих подій: "Акцентуємо ще раз святочно нашу абсолютну невтральність в квестиях дотикаючих польський та український
народ і хочемо лиш на підставі права самоозначення народів зноситися з иншими народами як рівні з рівними і як такі бути також ними
трактовані" [18; 15 лист.]. Ці заяви були очевидною реакцією покутських євреїв на звернення до єврейського народу ЄНРади від 14 жовтня
1918 р., в котрому головним аккордом звучали прагнення до самовизначення та гарантій вільного національного розвитку [15; с. 37].
Важливою особливістю українсько-єврейських відносин було й те, що на території Покуття продовжували функціонувати
середньошкільні заклади освіти поляків, німців та євреїв. Останні скористалися з революційних подій тим, що наприкінці 1918 р. відновили
діяльність Коломийської єврейської ґімназії, в котрій продовжили своє навчання євреї не лише Східної Галичини, але й сусідньої Буковини. За
нашими спостереженнями, в більшості випадків молодша генерація єврейських гімназистів декларувала рідною українську мову, а в ситаціях,
коли виникало чергове українсько-польське протиборство – і українську національність.
Об'єктивним мірилом українсько-єврейського поступу в 1918-1919 рр. на Покутті стало відродження української
видавничої справи. У перспективі більш як 80-ти літньої історії феномену ЗУНР можемо говорити про координацію зусиль КОВК та місцевого
єврейства (в умовах українсько-польської війни) в справі видання книжково-газетної продукції національними мовами. В цьому розрізі цікавим
є видання українським громадським діячем Орестом Кузьмою у друкарні КОВК невеликої за обсягом та тиражем брошури "Ключ до читання
жидівського друку"(Коломия,1918) [10; с.1-2].
Інтелектуальна скарбниця кожного державного народу є справді повною, коли до її засягу входять пам’ятки не лише
домінуючого етнічного елементу, але й народів, що споконвіку проживали на цій території [11; с.21; 19; с.143,145].
Дивосвіт книжкових видань Покуття пройшов нелегкий та суперечливий шлях становлення і розвитку. Від поодиноких
стародруків мандрівних друкарень на зламі XVI-XVII ст. (у міфах і ґіпотезах) до книжково-журнальної продукції потужних і
конкурентноспроможних друкарень та видавничих спілок братів Ф. й М. Білоусів, М. Бойчука, А. Кисілевського, М. Ковалюка, О. Кузьми та ін.
особлива увага приділялася елементам інокультур. Цьому сприяло й потужне мовне інформаційне поле видань – вони друкувалися грецькою,
румунською, польською, німецькою, російською, старослов’янською, латинською, українською та есперанто мовами (за нашими підрахунками
впродовж 1864-1941 рр. з’явилося 960 назв лише українською) [13; с.46, 46-48].
Діапазон української культурної традиції невіддільно пов’язаний з діяльністю єврейських провінційних друкарень А.
Міллера-Сина в Стрию, Ф. Веста в Бродах, В. Цеперканделя в Золочеві, І. Айхельберґера у Львові, В. Бравнера та Я. Оренштайна в Коломиї. У
видавництві останнього ("Галицька накладня") побачили світ якісні художньо й поліграфічно твори Т. Шевченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького,
Марка Вовчка, С. Руданського, П. Куліша, С. Яричевського, Л. Гринюка, Р. Кіплінга, Л. Толстого, Л. Андреєва, А. Франса, Ф. Ніцше, Б. Шоу та
ін. [13; с. 47].
Національна інформаційна інфраструктура значно збагатилася в роки національно-визвольних змагань українського
народу 1917-1920 рр. У Коломиї побачили світ "Покутський вісник", "Січовий голос", "Громадський голос", "Новини" [12; с.170]. Аналогічні
видання, різні за обсягом, періодичністю та тематикою, з’являлися у таких провінційних осередках як Городенка, Снятин, Заболотів, Надвірна
та ін. В час, коли йшлося про негайне забезпечення фронту людськими та матеріальними ресурсами, спостерігаємо вражаючий ужинок: діяльність
на Покутті та Гуцульщині в умовах українсько-польської війни театрів і самодіяльних гуртків, самостійний розвиток українського та
єврейського шкільництва, видавничої справи, зрештою – утворення єдиного політичного фронту задля досягнення консолідації усіх національно
заангажованих сил поліетнічного середовища краю.
Відображення процесів державотворення на сторінках друкованих засобів інформації спостерігаємо в час становлення
та розвитку політичних ініціатив ЗУНР в 1918-1919 рр. В цьому розрізі цікавим є видання українським громадським діячем, викладачем класичної
філології Коломийської української ґімназії (КУГ) Орестом Кузьмою (засновником українського есперантського руху в Галичині) у друкарні КОВК
невеликої за обсягом та накладом брошури "Ключ до читання жидівського друку" (Коломия, 1919). Біля витоків "Ключа..." стояли не лише
українські, але й єврейські громадсько-політичні діячі краю – Барух Фойєрштайн, Якуб Шнельбах, Лейзор Шорр, Лейб Біґер, Мойсей Ляхс,
Клярманн Кребс та ін. Згадані представники єврейської общини вважали справою шляхетної амбіції видання такого допоміжного путівника мовою
ідиш, саме у друкарні української військової адміністрації. Важливо, що поряд з українськими відповідниками ідишу, в окремих стовпцях
зазначено транскрипцію й польською мовою [10; с. 2]. На рідкісних сторінках цього видання зберігається важливий уривок, який значно
полегшував орієнтування у тексті майбутнім читачам та особам, які змагали до самостійного опанування цією мовою (з українського та
чужомовного середовища). "Жидівське (еврейське – І.М.) письмо має 27 букв взятих з гебрейського письма, котрі однак треба писати і читати
відмінно від нашого, бо коли по українськи читаємо стрічку починаючи від лівої сторони до правої, то по жидівськи читаємо навідворот т[о]
є[сть] від правої до лівої. Приміром: Европа пишемо по жидівськи апорвЕ, розуміється жидівським письмом. В письмі жидівським великих букв
нема" [10; с. 3-4]. Додавалися також й випадки писаного та друкованого варіантів абетки. Автор та видавець подає класифікацію та аналіз
деяких аспектів ідиш, окреслюючи поняття "Азбука", пов’язані з ним правила правопису та морфології. Лексично-семантичні цінності "Ключа..."
висловлені у положеннях, котрі підсилюються граматичними вправами (двома мовами) наступного плану: ? інвоп ался илок, илов ьтувер абіХ
(Хіба ревуть воли, коли ясла повні?) // ! етеробоп – ясетіроБ (Борітеся – поборете!) // итуб ежом удоран єннеждобовсО (Освободженнє народу
може бути) // огомас огой ьнешил молід (ділом лишень його самого) // їтом итарб, ясетічУ (Учітеся, брати мої) // етйатич, етйамуД (Думайте,
читайте) // ьсетйаруц ен оговс Й (Й свого не цурайтесь) [10; с. 5].
На рідкісних сторінках видання зберігся й важливий граматичний приклад. На передплані (під емблематичним зображенням
малого герба України – княжого тризуба Володимира Великого) знаходимо такі слова (українською та ідиш): //... Тяжко впасти у кайдани, //
Умирать в неволі – // А ще гірше спати, спати, // І спати на волі [10; с. 5-6].
Свідомість політичної культури та практичні вказівки, яку несло згадане видання КОВК значною мірою окреслює поданий О.
Кузьмою уривок ідиш, який в українській транскрипції читається як: "Дус (дас) кінд штейт ин дер фріг ауф, вашт зих, зугт дус моргенгебет,
трахт дус ді клейнер золен зайн ин орднунг. Ес відерголт ді лекціон, гезейгенд зих мит ді ельтерн гейт ин шул аран. Ауф шрит ин трит фарголт
ес зих анштедіг ин из мит алем цуфріден. Ді ельтерн гобен фин ігм фрейд. Дус шлехте кінд из унфоргзам, вил зих гурништ лернен, фарголт
унанштендіг, ді ельтерн гобен мит кейн шим фрайд, зей ергерн зих нор" [10; с. 6].
Цінна пам’ятка української книговидавничої справи відкриває широчезний пласт проблем українсько-єврейських взаємин
Української революції. Зрозуміло, що для написання всеосяжної історії національно-визвольних змагань у ХХ ст. потрібно подолати
найголовніший бар’єр – репрезентацію інформації та її осмислення як документально-інформаційного циклу. Мікросвіт книжкових видань періоду
ЗУНР є свідченням складності розвитку суспільних процесів у повоєнній Галичині, намаганням організувати державу на принципах демократизму,
гуманізму і національної толерантності.
Через символи, гасла та ідеї, проголошені Українською революцією в Галичині 1918 р. потенційні почування євреїв
цього краю набирали ідеологічного та мовленнєвого змислу. "Ключ до читання жидівського друку" у коротшому розумінні має значення елітного
феномену книговидавничих традицій ЗУНР, у вужчому – виражальний (через друк і засіб обраної форми інформації) вимір. Однак, подальше
просування в цьому напрямку неможливе без урахування єврейського культурного контексту та навіть чисто історико-біоґрафічних обставин
формування культурологічного обличчя українського населення Галичини в досліджуваний період.
Доречно завершити цей вступ досліджуваної теми уривком статті "Жиди і Українська Держава" з тогочасного періодичного
видання, яке закликало: "Від того, як жидівство в цілому в цей грізний мент віднесеться до цієї справи, - багато залежатиме становище
українського жидівства в будуччині. Ми думаємо, що тепер є на часі, аби усі жидівські партії шляхом декларації виявили свою лояльність до
Української Держави і Українського Уряду і осудження ворогам нашої державности" [18; 20 лют.].
Джерела та література:
1) Центральний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 4465. – Оп. 1. - Спр. 474
2) Центральний державний історичний архів України, м. Львів. – Ф. 146. – Оп. 8. – Спр. 3693
3) Бемко В. Листопадові події в Коломиї // Над Прутом у лузі : Коломия в спогадах.-Торонто, 1962.- С. 120-121
4) Берко П. Євреї у час будівництва української державности (1917-1921 рр.) // Науковий збірник УВУ [Мюнхен], 1992.-Т. 15.-С. 79-80
5) Вєжбєнєц В. Євреї та польсько-український конфлікт у Східній Галичині після першої світової війни // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. – Івано-Франківськ, 1997.- С. 141-143
6) Великочий В.С. Джерела до вивчення Листопадового Зриву 1918 р. // Вісник Прикарпатського університету. – Івано-Франківськ, 1998. – Вип. І [Історія]. – С. 92-110
7) Воробець В. Перші дні української державности в Коломиї // Український скиталець [Йозефів], 1921.-№ 4.-С. 9,10
8) Гон М. "Єврейська вулиця" Західноукраїнської Народної Республіки // Хроніка-2000 [Київ].-1998.- Вип. 21-22. - С. 252-260
9) Кедрин І. Чи справді П’ємонт? // Наш Львів. Ювілейний збірник. 1252-1952. – Нью Йорк: Червона калина, 1953. – С. 120-126
10) Ключ до читання жидівського друку. [До приватнього вжитку зладив Орест Кузьма]. – Коломия: Друкарня Окр[ужної] Військ[ової] Команди, 1919. – 8 с., іл
11) Косаренко-Косаревич В. Українці і жиди (лист до проф. др. Карля Рат’єнса) // Орлик: Місячник культури і суспільного життя [Берхтесгаден], 1947. – Ч. 2 (Лютий)
12) Крупський І.В. Національно-патріотична журналістика України (Друга половина ХІХ-перша чверть ХХ ст.). – Львів: Світ, 1995
13) Див. наші статті: Загадка Якуба Оренштайна // Бібліотечний вісник [Київ], 1999. - № 2. – С. 46-47; Еврейское наследие Покутья и Гуцульщины XVI-XX вв.: к постановке вопроса // Социология. Психология. Краеведение. Образование: Материалы Шестой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике. – Часть 4. – М.: Академическая серия, 1999. – С. 44-48
14) Докл. див. наше дослідження: Коломия в часи Західноукраїнської Народної Республіки: Навч.-метод. посібник. – Коломия: Коломийський педагогічний коледж Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, 2000
15) Погрибинська І., Гон М. Євреї в ЗУНР.- К.: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, 1997
16) Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. – К.: Либідь, 1999
17) Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр.- Скрентон, Па., 1959. -Т.4.- С. 55, 121, 144 та ін.
18) Покутський вісник. – 1918. – 10; 15 лист.; 1919. – 20 лют.
19) Reid A. Borderland. A jorney throuth the history of Ukraine. – London: Weidenfeld & Nicolson, 1997
20) Melzter W. Galizien, Land und Leute // Heimat Galizien. Ein Gedenkbuch [Zus.] Julius Krämer. – Stuttgart-Bad Canstatt: Hilfskomitee der Galiziendeutschen, 1965. – S. 9–19
|
