Микола Васильчук
* * *
Вусата слава на гарячих конях
На степу дзвінкокрилих ксилофонах
Копитами гулкими виграває,
Блищить ковток у вусі у Мамая,
А диригент у плавнях над рікою
Уже чекає з шаблею кривою,
Бо має, турок, звичку, як натуру,
В козацьку кров макати партитуру.
* * *
Манявський скит
Дзюркітлива ріка заколисує ніч –
Камінь ребер своїх випинає сходини.
Тут багато було, доки з нас навесні
Моровиця не взяла данину.
Що кохання, що сум, що багатство отут,
Де панує чернеча сутана?
Упокорені часом години течуть,
Як порожня мажа за волами.
Від гори до гори вітер стелить містки,
Поганяючи осінь на страту.
У Горганах дощі. Промакають кістки:
“Так далеко і близько до вирію, брате...”
* * *
Ромен пантрує вранішню росу,
Чолом хитає в жовтій непокорі,
Але вже тато виклепав косу –
І близько час. Квітки, mеmento mori!
Повільно й довго падають до ніг
Підтятих стебел мовчазні докори
За те, що знову землю вкриє сніг,
І кожне літо – то mеmento mori!
За те, що знову змарнували день:
Ділили все на радощі і горе.
Павук поволі ниточку пряде:
У часу морі –
все memento mori.
* * *
Василеві
Не радій намарне і не жди,
Що жертовник вигасне до ранку.
В Ханаані древньому сліди
Наслухають сьомий танець бранки.
У кошарі запах перегнив,
Вже укотре стаючи травою,
У неділю вересня і жнив,
Тобто, в понеділок супокою.
* * *
Серед міста, в пропитій гостями квартирі,
Між завалів книжкових - застояні літери.
У густому повітрі, твердому, як гиря,
Вентилятор блазнює вітер.
Тулумбасить гроза над Ключевом, на овиді,
І стікають громи у замурзаний Прут:
Літня спека нарешті діждалася сповіді,
Як полегші червневих мук.
* * *
Прикотила Мара бербеницю талярів,
Ловить душу, як рибу, на полиск і дзвін.
Домальовує мозок рунисті отари:
Забуваєш про віру, гріхи і про тлін,
Поринаєш у марення жовтої свічки
І п’янієш. А там, під відкритим вікном,
Рожевіють іще недозрілі порічки –
На світанку вони заяріють вином.
* * *
Хоча давно нема її кісток, -
Крімгільда посягає на корону...
На тому клені жде мене листок, -
Бракує крові вбитого дракона.
Та це лиш сну черговий реверанс-
Уже не в моді стародавні готи.
Листок паде... Пропав у когось шанс.
“Маестро Вагнер, ви забули ноти!..”
* * *
Фіакрів тіні і кінські спини,
Коліс тиради про якість бруку.
“Були коханці, тепер – мущини...”,
“Платню – на столик, цілунок – в руку...”
В цієї ночі – тілесний колір,
І звуки чимось близькі до охів.
Що може снитись ще польській лярві
У власній хаті, порослій мохом?
* * *
Передощило, всілися в рядок
І зазирають у калюж дзеркала:
Рука незрима ноти соль і до
На телеграфні лінії розклала.
Щоосені, уже багато літ
Підказують мелодію отаві,
Але колись перержавіє дріт
І з карканням змішаються октави.
* * *
У тій країні, де гудрон і мідь.
Де астериски – замість слів і крапок,
Де браму стереже старий ведмідь
Без карабіна, рукавиць і шапки.
У тій країні я за вісім нот
Зумію поміняти шанс на втечу,
Щоб, обтрусившись від земних турбот,
Вернутись у Велику Порожнечу.
|
