Ольга Руданець
* * *
Завжди спішу і всюди не встигаю,
Біжу, задихалась – а час мене оббіг.
Здається, швидко добіжу до краю...
І знов біжу, спішу, не чую ніг.
Лиш серце б’ється і щоразу швидше
Прискорюється біг його і ритм
Не встигну, мабуть, перекласти в вірші
Моїх земних турбот, моїх молитв.
Куди спішу? Спинитися б, спочити,
Вернутися назад – і знову в путь!
Та долі моїй випало спішити
І світ цей ні на йоту не збагнуть.
І знов спішу. І знову не встигаю...
О, часе, зупинися хоч на мить!
Я мушу відпочити, щоб до краю
Дожити, долюбити, доспішить!
* * *
В мені хотів впізнати Афродіту,
А, часом, впізнавав Софі Лорен...
Та що поробиш, ніде правди діти,
Не виросла я в світлі цих імен.
За образами, мріями між нами
Складалось все уявно, ніби в сні,
Бо десь поміж богинями й зірками
Ти не впізнав лише мене в мені.
* * *
В словах ваших сум і приреченість
І дуже печальний мотив
Туманом осіннім заклечана
Палітра п’янких почуттів.
До юності йду на побачення
Крізь хащу років навмання.
Навіщо жаліти за втраченим
І знову втрачати щодня?
Звивається стежечка змійкою
І губить в ромашках сліди,
І кліпає сонечко війками:
Хтось рано його розбудив.
* * *
Я все життя – за журавлем у небі,
Синичок випускаючи із рук.
Здавалось, як до Бога йшла до тебе,
Набувши тільки невтоленних мук.
Шукаю й досі зорі у калюжах,
А то ж не зорі – їхнє відбиття!
Шукаю душу, хочу чути душу, -
І знов мене заземлює життя.
В своїх проблемах винних не шукаю,
Недосконалість світу вся в мені.
“Караюсь, мучуся, але не каюсь!”
Але не каюсь, чуєш, любий, ні!
* * *
Так, Це обставини зробили тебе блазнем.
Так, був жорстоким й невблаганним час.
Крізь рабства лабіринти непролазні
Він всіх проводив поодинці нас.
Жорстоко покалічило нас рабство
Хребти ламало, гнуло спину й стан
І лицемірство, наклепи й нахабство
Так рясно сіяло в родючий лан.
У почестях були продажність й зрада,
Духовна деградація і зло
І гірко плакала недоля-правда -
Ніде їй пристанівку не було.
І, може, ти не винен? То – епоха?
Важких обставин гнуті віражі?
Але ж і перед совістю, і Богом,
Не всі сьогодні блазні і вужі!
* * *
Як холодно надворі,
Як холодно в душі,
Голівоньки схилили
Замерзлі бриндуші.
Вже скоро тепле літо
Огорне білий світ,
Та так і не поверне
Тепер замерзлий цвіт.
Так, як перші проліски
Цвіла моя душа,
Від холоду зігнулася,
Як квітка бриндуша.
* * *
Так повільно спливає ніч,
Ніч безсоння і ніч тривоги,
Бо розходяться врізнобіч
Ті, що поруч ішли дороги.
Така тиша якась німа,
Як холодний туман осінній,
Ніби близько й душі нема,
Ніби я в самоти на весіллі.
Сірий ранок до шибки приник,
Щось нашіптує потаємне
І якийсь чужий чоловік
Привітався до мене чемно.
* * *
І сонце спекотне, і вистигле жито,
І очі – у очі, й рука у руці.
То нас обіймало закохане літо
І сонце у тебе було на лиці.
І жайворон трепетно пісню заводив,
Напевно, своїй нареченій співав.
В руках твоїх – ласка, в очах твоїх – подив,
Ти руки і очі мої цілував.
І серце у грудях забилось, мов пташка,
І пила я воду із твоїх долонь.
І ти дарував мені білі ромашки,
А я їх приймала за тисячу сонць!
* * *
Ця ніч в степу і дощ осінній перший
Об скло машини вибиває дріб
Ти про щось мрієш, об кермо обпершись,
І ароматно пахне свіжий хліб.
Хто нас сюди заніс, яка негода
Тут, серед степу, нас обох звела?
Висловлює дощем протест природа,
За те, що необачною була.
Повітря пахне спілом виноградом,
А, може, медом, може, чебрецем.
Під цим серпневим пізнім зорепадом
Нікуди ми з тобою не втечем.
А утекти мені б хоч на край світу,
Щоб і ні звідки написать листа,
Щоби ніким не передать привіту,
Бо тільки я, і степ, і пустота...
Щоб тільки я, а ще – зірки і небо
І тиха ніч, сполокана дощем.
І все ж, я можу утекти від тебе,
Але ж хіба від себе утечеш?
* * *
Мені давно вже дарували квіти
Так просто. Без пустих, нещирих слів.
І раптом ти, як полум’я, як вітер,
Душі моєї холод розтопив.
І раптом – ти. Далекий і жаданий
І вже навіки – рідний і близький.
Я, може, не скажу тобі: "коханий"...
І не питатиму чи ти нічий.
Хай далі все залежить від обставин,
Вони, як вирок, над моїм життям.
Я знаю, що ніхто вже не заставить
Згадати нашу зустріч з каяттям.
Я знаю, що благатиму у долі,
Щоб знов колись зустрілися стежки
І позабулись прикрощі і болі,
І знов рука торкнулася руки.
|
