Андрій Малащук
* * *
Мазохістичного пів-етюда
Легковажна довільність тем
голготить у тім’я світу,
недоведеність теорем
дурневі робить свято:
- Став на вухо мені ведмідь
і здихав я в австрійських Альпах,
тож ім’я моє розіпніть
на газетних шпальтах.
* * *
Ха! Ким прикинутись – вар’ятом, стоїком,
слоїком, де загусло старе повидло?
А може прикинутись бідним Йориком
і губи кривити скептичним: “збридло!”
Спутані символи, ветхі умовності
враз розрубати. Зробити зупинку.
Серце банальністю світлою повниться
Я кохаю
заміжню
жінку.
* * *
Все добре, рідні,
Все добре,
То тільки я, мабуть,
скрикнув уві сні,
бо мене заскочено
зненацька
і вжалено в п’яту,
коли я хотів
драбину Якову
відремонтувати...
Все добре
все добрев
се до
брев се...
* * *
Тривоги твої захланні,
світанковість твоя залежана,
молитва твоя заблукана.
Свічка в твоїх руках збабиться,
слово в твоїх устах збудячіє
зірки в твоїх очах закаправіють.
Запопадливу тінь Хемінгвея відсторониш
але
тайно
позаздриш тим,
хто за недбало зіграну роль
платить
смертю
* * *
Мече!
Не осором себе,
рубаючи голови капусти, -
нехай меч знає, що він меч, -
але коли в капусті
знайдено дитинча, -
посічи його,
бо твої діти
стинатимуть бур’яни
на ланах капустяного принца,
а по твоєму поржавілому тілі,
загнаному гостряком в землю
пнутися буде до квасних небес
квасоля
* * *
(з Гіменеса)
Що чиниться з музикою,
коли струна обривається,
з словом, коли вуста
змикаються,
з Богом, коли його покидає
людина?
* * *
В траві
зачахлі квітки кульбаби –
серця самітників,
що пожовкли
від самоїдства, -
останні краплі меду
віддають бджолам,
бо ті
уміють мовчати
* * *
Ламентація Юди
Любіть мене,
Бо завтра з вами не буду.
Бережіть мене від мене, -
бережіть бідного Юду
від згуби,
бо тільки я
вам
можу оповісти
про що мені
шепотіла трепета,
коли мене цілувала
в губи
* * *
Тінь
Морок. Ось стоїш. Ось вибух сонця. Під ноги
хряпнулась тінь. Натужуєшся весь – тінь тяжко тягне.
Хтось – трась! – під ноги дошку: - перейди!
Боже, як страшно! Коли б знав, як страшно!
Але – тюпаєш. В штанах – дзвони теленькають.
А земля заманює, тінь тягне. Став стовпом на середині
дошки – ні назад, ні вперед. І так нишкнеш. І чекаєш, аби
згасло сонце. Згасло.
Морок. Ось стоїш.
* * *
Матильдо, я прийшов сказати, що ви мені дуже подобаєтесь.
І справа зовсім не в цих рицарських обладунках і навіть
не в моєму равликовому тілі. Просто в грудях застряг метелик.
Я його випущу, от тільки – вийдіть із дзеркала, бо він розіб’є
собі голову. Матильдо!
|
