Ірина Ярошенко
* * *
Псалми серця
Скотилася сльоза.
Біль затуляє очі.
Іде мій розпинач –
Душу забрати хоче.
Свічка заплакує ніч,
Вітер збирає тривоги.
Міцно тримаю Хрест,
Щоб розіп’ятись на ньому.
Колючий вінець терпінь –
Хресна дорога звершень
Піснею білих лілей
До Тебе підношу серце...
Тепло... тепло мені...
Хтось блискавицею зник.
І любов’ю зігрівся світ,
Коли Ти зі мною.
* * *
На поєдинку із собою
за вічне і нетривке,
Спинивши думку у двобої –
Молитва тіла і душі,
Перетинаються дороги,
Лиш Істина, як хліб духовний,
Спожита мудрістю любов,
Свідоме, чисте і єдине
Навчить життя прочитане Письмо.
* * *
Зійшли з доріг
Оті котрих
Зів’яле листя
перетерло світом
І духом гордості
хитро прикрасило.
Їх осінь впала на поріг,
Тьма дневі затуляє очі,
А де ж ви, ділися,
“пророки”,
Які світили правду
поміж ночі
І сіяли надію?..
Хорал душі
На клаптиках спокою
Шукає вічного, Святого.
А світ переминається.
Зійшов з доріг.
Це мить перебирає струни
Днів учорашніх
І життя,
Яке подарував Господь,
Щоби покаятись,
розп’яти гріх
І перемінитись
у весну
Воскреслої ЛЮБОВІ.
* * *
Не вірте тим
котрі устами милі –
Ковток гіркого полину
здається медом.
А за плечима – світ Тіней,
у слушний час –
зведуть на манівці.
Бур’ян хвалиться лопухами,
Молитва тиха –
з серця зазвучить.
Господь – ЛЮБОВ
А де нема любові –
зів’янув цвіт весни
у фарисейськім, гучнім слові
у шані слави і хвали...
Здаля стареньке фортеп’яно
щось перебрало. І в руці
СВЯТЕ ПИСЬМО –
Життям співало
Білим-білим,
наче сніг.
* * *
Дитинство...
Пелюстки ромашки
Минуться днем вчорашнім,
Ніби сон,
І розлетяться вітром
край дороги.
Довкола терня –
І хтось пробігся босоніж,
Мов доля,
І скрикнув шелестом роси –
це Ти,
Що скрізь життя
Нескореним відлунням
Несеш одні хрести...
* * *
Збираю вітром крізь життя
чиїсь тривоги –
І розійшлися звуки понад небо.
Стогін контрабасом заревів
гріхом спокуси.
І розповили день новий дороги,
А хтось кричить ще досі: -
“Розпни його, розпни!!”
На своїх душах роздирають одіж,
Падуть в безодню...
І відчай квітами зів’ялий
тривожить душу...
І на долонях залишились рани –
Рожеві фарби мук вчорашніх.
І хто прозрів –
Із смутку, у любові
Життя зустрів,
Що не закінчиться ніколи...
* * *
Час минає...
Переховується сніг від весни,
Тікають хмари від сонячного світла,
Перемовляють птахи між собою.
Людина зустрічає день...
Стихло літо в радощах земних,
Осінь Бог благословляє.
Вже похилилось до зими –
І кожен по своїх ділах
На лепту щастя заробляє.
І свічка часу догарає
І день за днем, як мить,
Далеко в вічність поринає...
* * *
Не розпинай надії.
Що в утробі ВІЧНОСТІ зачата,
І стрінувши людину
Гріхом осквернену –
Ще дає спасіння,
Бо кров пролита за життя,
Лише коли в буденній суєті
Жевріє згадка про розп’яття.
Не розпинай спокусами любові,
Ще в час терпіння
дасть свої плоди.
Не будьмо юдами
що вбили власні душі,
Не зрадьмо віри,
Що в колючім терні,
Знеславлена – благословенна Богом.
* * *
Перекотився вітер через поле,
Перечитавши Світлотіні
Добра і Зла, -
Дві дороги
Смерті і Спасіння.
Світське від золота і срібла,
Для Бога –
Просто сорочка
окрасою добра.
І відпускає гріх
любов і милосердя,
Запричастившись
Істинним життям...
* * *
Причащуся Тобою –
Світанковим словом,
Материнським болем
Свічка змерехтить.
Перепахла дивом
Зустріч із Зорею –
ладаном-травою,
Молитвою звучить.
Вірою – весною,
Щирою сльозою
Змию всі тривоги
Весняних відлиг.
І ввійду у день цей,
Пошепки промовлю
Тихо, поміж звуки: -
“Кіріє елейсон.”
|
